“Кожну розмову про усиновлення дітей треба починати не з дорослих, а з дітей. Бо саме у дитини є право на усиновлення, а у дорослих є тільки можливість всиновити”. На цьому наголошує Людмила Волинець, експертка з питань захисту прав дітей. Пані Людмила – консультантка у Верховній Раді України, співголова Всеукраїнської ГО “Служба захисту дітей”. Тож редакція ProUkraїnu звернулася за роз’ясненнями саме до неї.
– Які діти в Україні зараз чекають на усиновлення?
Напевно очікуєте від мене відповіді, що ті діти, яких осиротіла війна? Ні, ці діти в тотальній більшості не чекають на усиновлення. На жаль, осиротілих від війни в Україні багато, але, на щастя, українська родина не випускає таких дітей із своїх обійм. Просто треба уявити, щоб ми з вами робили, якби наш близький родич, не дай Боже, осиротів через те, що ще один близький родич загинув. Очевидно, що ми з вами не стали б віддавати дитину на усиновлення тим людям, яких ми не знаємо. Напевно, про таку дитину піклувалась би родина. Так само відбувається в Україні. Тотальна більшість дітей, які втратили під час війни батьків, вони залишаються під опікою своїх родичів – бабусь, дідусів, тіток, дядьків…
В Україні завжди причиною усиновлення або, скажімо, причиною посиротіння були певні сім’ї, яким не вдавалося стати пристойними батьками (не хочу вішати ярлики). Їх соціальні звички або алкоголь, вибачте, або якась соціальна біда, не війна і, як правило, не смерть, приводили до того, що дитина залишилася без батьківського піклування. Такі діти на сьогодні – більшість.
Підкреслю. Тотальна більшість дітей, які очікують сьогодні на усиновлення, не є дітьми, які посиротіли під час війни і через війну. Я розумію, що ті, хто зараз дивляться/читають, сподівалися зовсім на іншу відповідь. Що Україна має сиріт, у яких батьки вчора загинули… Ні. Такі діти є, але ще раз кажу, вони залишаються під опікою своєї родини. Це дуже важливо усвідомлювати і розуміти. На жаль, у нас гинуть люди, але Слава Богу, війна в тій стадії, коли дуже мало ситуації, коли загинули обоє батьків.
Обоє батьків гинуть, як правило, у внаслідок бомбардування, коли потрапляє ракета прямо в дім. Але таких ситуацій не тисячі, і вони не є для української спільноти некерованим. Тобто це біда і ніяк по іншого її не опишеш, але це не тисячі тисяч.
У нас гинуть люди на фронтах (повага нашим захисникам!). У них залишаються діти. Але у цих дітей є мама, яка стала вдовою. І тому в Україні зараз активніше наростає біда, коли вдова виховує дитину. Маленьку дитину і не одну.
– Яка загальна кількість сиріт в Україні? Яка кількість з’явилися саме через руйнування і втрату родини?
Є ще одна категорія із цих дітей, які у нас є, але ми не можемо говорити про їх право бути усиновленими. Це діти, у яких зникли батьки, у яких не підтверджений факт смерті. І цих дітей у нас дійсно багато. Є діти, у яких на руках тільки фотографія могили з хрестом, бо там похована мама. Дитина знає, що там поховано маму, але ще не відбулася ідентифікація поховання.
Є діти, у яких мами залишились десь у розбомблених будинках. Наприклад, як в Маріуполі не дають ідентифікувати тіла, або потрапляння ракети було таке, що від людей нічого не залишилося. Ідентифікувати факт смерті цих людей практично неможливо. Україна дуже багато працює, щоб невідомих померлих було якомога менше. Але, на жаль, це дуже складний процес. Тому Україна зараз внесла нову причину сирітства, коли ми визнаємо дітей позбавленими батьківського піклування: “діти, у яких батьки зникли за особливих обставин”. Там є діти, у яких зникли обоє батьків за особливих обставин. Але до тих пір, поки ми достеменно не переконаємося, що цих людей немає на світі, ми не маємо право їх дітей віддавати на усиновлення. Я думаю, що будь-хто навіть із тих, хто має не подолану жагу усиновити, повинен зрозуміти це.
Доти, поки ми не переконаємося, що з батьками дитини, ми не можемо вчиняти нічого. Якщо ми не знаємо де батьки, а можливо вони в полоні, або в лікарні і не можуть про себе повідомити. До тих пір, поки ми не переконаємося, що дитина дійсно втратила батьків, ми не можемо її виводити на всиновлення. Але ми можемо цих дітей влаштовувати у сім’ї громадян України. Тих людей, які здатні зрозуміти трагедію дитини і не перекреслювати його родину, а навпаки плекати родину в пам’яті дитини. Це надважливо!
Що стосуються статистики. За період війни нововиявлених дітей, які посиротіли, близько двох тисяч. Але ще раз повторюсь: із тих дітей, які очікують на влаштування, їх буквально одиниці із тих, у кого батьки загинули від війни. Всі інші – у своїх родинах. Нагадаю, за законодавством України, якщо дитина потрапляє під опіку родичів, а саме так ми влаштовуємо цих дітей, то родичі мають право заборонити виставляти дитину в банк даних для усиновлення.
– Ви сказали про дві тисячі нововиявлених дітей-сиріт. А скільки загалом таких дітей в Україні?
Біля 70-ти тисяч. Це один відсоток дитячого населення. Із 70-ти тисяч майже сорок п’ять тисяч перебуває під опікою родичів. Біда завжди вривалася в долю дітей. Були батьки, які гинули в ДТП, або від злочинів, в результаті небезпечної поведінки. Дві третини дітей, які належать до сиріт та позбавлених батьківського піклування, це діти, у яких судом відсторонені батьки. Таке є в кожній країні. Україна в цьому розумінні не є унікальною.
Із 70-ти тисяч тільки чотири тисячі дітей виховуються в інтернатних закладах. Всі інші влаштовані в сім’ї. Або це сім’ї опікунів, ще раз підкреслюю, як правило, родичів. Або прийомні сім’ї – за кордоном вони називається “foster family”. У нас реалізуються у двох видах: прийомні сім’ї і дитячі будинки сімейного типу. Попри те, що така назва “несімейна”, але це сім’я – люди виховують від п’яти до десяти дітей. Україну часто критикують за такі великі родини, але нічого не зробиш з тим, що нас є діти, які сиротіють “гронами”, як ми називаємо. Коли в родині вісім-дев’ять дітей, і вони одномоментно стають сиротами або позбавленими батьківського піклування. Для таких дітей – такі сім’ї. Але це інше…
– Ви кілька разів публічно говорили, що дуже багато діток, у яких є сестрички, братики і саме через це їх не усиновили. Яка це кількість? Ви сказали, 4 тисячі діток виховуються в інтернатах. З цих 4 тисяч яка кількість має братиків- сестричок?
До 90%. Це походить від причин осиротіння. Коли мама, як правило, одинока не дуже піклується, як вона живе. Для неї немає якихось критичних засторог з тим, що “не народжуй, ти не даш ради дитині”. Я не хочу зараз припарувати цю дитячу біду, бо вона дійсно біда. Але у нас дуже рідко залишається без батьківського піклування і відкривається для усиновлення дитина, яка є однією. Як правило, це діти, яких народила неповнолітня мама. Вона зразу в пологовому відділенні відмовляється забирати дитину. Такі діти залишаються по одному, або залишаються по одному ті, у кого трагічно загинули батьки. Але це не були асоціальні сім’ї. Це сім’ї, в які увірвалися біда.
– До питання, з якого почали зустріч. Є однозначна відповідь: чи можуть українці, які перебувають поза межами України, переїхали після 24 лютого, всиновити дитину?
Якби я хотіла сказати “да”… Але скажу вам “ні”. Поясню “чому?”. Зовсім не тому, що держава не цінить наміри людей або ще щось. Є порядок усиновлення: досудова процедура, судова, післясудова. За кордоном у нас немає ні судових, ні державних органів, жодних інших, які могли цю процедуру зробити за законом. І тому власне найближчим часом вийде постанова Кабінету міністрів, де держава говорить, що всі люди, які мають намір усиновити дитину, але наразі війною вигнанні за межі України, ви зможете усиновити, але тоді, коли повернетеся в Україну. В тому числі і діти без батьків, яких війна вигнала за межі України – ці діти так само сьогодні не підлягають усиновленню. Тому що немає необхідних структур, хто може це зробити.
Поважаю людей, які хочуть усиновити. Але я професійно точно знаю, що серед тих, хто говорить “я хочу всиновити” є і ті, які хочуть заподіяти дитині біду. Я це точно знаю! І не тому, що погані усиновлювачі. Коли піднімається хвиля бажаючих допомогти, тут же поруч буде йти злочинне угруповання, яке дітей бачить, як спосіб наживи. Особливо перші тижні, коли наші громадяни не усвідомлюючи багато чого від жаху, бо ми були не адаптовані до бомбардування, до всього, що випало на нашу голову. Як вони перетинали кордон… Всі наші закордонні колеги кричали: “Люди добрі, будьте уважними! Там на кордоні вас зустрічають ті, які торгують людьми”. Це правда. Такі самі люди, які торгують дітьми піднімаються і поруч з тими, хто має щирі наміри допомогти дитині.
І коли нас закликають: “Україна роздайте дітей”. Ні, ми цього робити не будемо. Допоки у держави є сила приймати рішення, щоб дитина не потрапила в небезпеку, держава буде це робити. Мені було б набагато симпатичні сказати: “Так, шановне панство! Всі, хто хочуть, приходьте. Всіх маленьких роздамо”. Але серед тих, хто прийде, буде не один, хто думає вчинити біду. І ми повинні їх побачити.
Ми не перша країна, яка потрапила в умови війни. І розумні люди навчаються не на своїх помилках. (Хоча все одно – вчимося на свої)
Ми вивчили весь досвід усиновлення в країнах, які були охоплені війною, починаючи з в’єтнамської.
Є міжнародна рекомендація, що під час війни не усиновлювати дітей. Перше: ви не знаєте, що сталося з батьками. Тому що у вас немає сил, способів і достатньо механізмів для того, щоб дослідити чи з добрими намірами прийшла та людина, яка посміхається і каже: “Я дуже хочу дитинку, мріяв все життя.”
Через ці застороги є міжнародна практика, що під час війни не треба всиновлювати. Ми йдемо своїм шляхом. Україна вирішила не зупиняти усиновлення громадянами України. Да, ми зупинили усиновлення іноземцями. Це правда. Але ми намагаємося зберегти право дитини бути усиновленою громадянами України. П’ята частина України окупована. Всі регіони перебувають під небезпекою, але, Слава Богу, не тотально Україна охоплена війною. Маю на увазі, не тотально йдуть жорсткі бої. І тому розуміємо, що напевно люди з Полтавської області, Кіровоградської, Волинської, якщо ці люди здатні усиновити і захистити дитину від війни, то хай вони це роблять. Так сказала Україна. Ми можемо дослідити чи безпечно це для дитини, тільки з точки зору того, коли громадянин перебуває на території України. І я дуже прошу всіх зрозуміти, будь-ласка, чому Україна вчиняє так. Ми намагаємося зробити якомога більше для того, щоб наші діти мали батьків. Нам заважає війна.
– Ви з болем проговорили про перші тижні, коли масово виїжджали із дітками. Згадали про шахраїв, які чекали, щоб заподіяти дитині зло. Ви знаєте якісь конкретні випадки, якщо так говорите?
Я говорила про тих людей і про звернення міжнародної спільноти з питань “будьте дуже обачними, тому що торгують жінками”. І цих випадків, на жаль, багато. Те, що стосується дітей ні, до великої радості, і до нашої уклінної подяки Польщі. Це країна, через яку проїхала основна частина людей, які евакуювалися з України. Офіційні органи Польщі доклали надбагато зусиль, щоб дитину прямо на кордоні вичіпляти, якщо щось видається небезпечним. Очевидно, що таке саме можна сказати про румун, куди так само їхала велика кількість наших громадян. Прикордонники помічали, що дитина або не довіряє дорослому, який супроводжує, або якось дуже дивно себе веде, або, якщо дитина перетинає кордон без супроводу.
За українським законодавством дитина в 16 років має право по Європі їздити без супроводу. А за європейським, вибачте, не можна. Дитина до 18 років повинна бути з дорослим. Ми попали в цю правову прогалину. Я сьогодні дякую, попри те, що у нас з колегами багато різного бачення певних проблем і різного ставлення до певних проблем. Дякую, коли на перетині кордону прикордонники одразу виявляли дітей, які могли бути в небезпеці, і сто раз їх перевіряли.
Думаю, що підсумки підведемо тільки тоді, коли діти повернуться в Україну. Тоді ми багато чого дізнаємось. Не виключаю мам з дітьми, які потрапили в сексуальне рабство. Я не виключаю мам з дітьми, які потрапили в інші умови, коли маму відділили від дитини, дитину від мами. От таких ситуацій у нас зовсім не мало. І не завжди таке відокремлення відбувається, з нашої точки зору, законно, навіть за участі певних офіційних органів. Але я не хочу зараз про це говорити. Це дуже-дуже професійна тема, дуже важка тема. Тема перемовин з урядам тих країн, які сьогодні захищають наших дітей.
– Зробимо уточнення стосовно українців, які виїхали за кордон після 24 лютого. Чому вони не можуть всиновити? Люди, які зверталися до редакції питають: “Якщо повернуся, надам документи медичні, про несудимість, обстеження житла. І таким чином зможу стати в чергу на усиновлення”. Якщо людина, яка зараз за кордоном, все зробить чинно нашого законодавства, чи матиме вона право потім цю дитину вивезти закордон?
Як тільки громадянин України повернеться в Україну, у його автоматично відновлюється право усиновити. Але, я хочу сказати, що процедура усиновлення ніколи не буває простою. Так само, як не можна народити дитину раніше мінімум семи місяців вагітності. Попри те, який би токсикоз тебе не мучив, ти все одного мусиш його пережити. Не фантазуйте, не буває легкої процедури. Бо ти повинен зустріти дитину, яку ти ніколи не бачив, не народжував і відчути, що вона твоя. Простих процедур усиновлення не буває. Це крапка.
Якщо до війни люди оформили всі документи, отримали статус кандидата в усиновителі, як тільки вони повернуться в Україну, у них автоматично повертається цей статус. Якщо раніше документи діяли 12 місяців, і потім їх треба було поновлювати. Зараз розуміючи все, що відбувається, держава пропонує чинність цих документів продовжити до 18 місяців. З іншого боку можуть з’явитися нові кандидати в усиновлювачі. Люди, які в результаті втрат, усвідомлення, багатьох-багатьох процесів вирішили всиновити дитину уже після евакуації за кордон, будь-ласка, приїжджайте. Це можна зробити тільки на території України. Виїхати за кордон мають право, але не раніше ніж за рік.
З чого треба почати, якщо українці вирішили усиновити дитину? Який алгоритм дій? – про це у другій частині інтерв’ю з Людмилою Волинець.
Фото з Canva
