Паркуємось, закриваємо двері автівок і одразу присідаємо — за пару кварталів від нас приліт. Херсон, 16 квітня. Чеські волонтери з KoridorUA привезли чергову партію гуманітарної допомоги.
“Оце так привітання, у найкращих традиціях росіян! Welcome!” — говорю до волонтерів. Це був Великдень, і вранці ми святили пасочки у Миколаєві разом із місцевим волонтером Іваном, а потім одразу виїхали.
Гуманітарний коридор до України
KoridorUA функціонує завдяки донатам і працює в Україні з початку повномасштабного вторгнення. Спочатку волонтери допомагали на кордоні, пізніше організували штаб підтримки ВПО у Бучачі, а з часом відкривали нові штаби, зокрема й на Півдні — спочатку в Одесі, а у квітні 23-го у Миколаєві. Дехто з “Коридору” фактично живе в Україні від початку вторгнення, інші приїжджають на місяць-другий.
Коли Миколаїв і область потерпали від щоденних обстрілів, волонтери з KoridorUA возили допомогу з Одеси до “Мико” — саме так, по-місцевому, вони стали називати місто. Після деокупації правого берега вирушили далі, до Херсона та прибережних містечок і сіл.
“Їздити щодня з Одеси до Херсонської області логістично невиправдано, тож ми переїхали ближче, до Мико,” — розповідає Ріхард Кршесіна, котрий останніх півроку був куратором KoridorUA на Півдні.
Квіти у Корабельному районі
Вранці по Херсону стріляють менше — це, звісно, не правило; але з досвіду поїздок та новинних стрічок виходить саме так. Втім, важливі дати і свята росіяни полюбляють особливо. На річницю окупації — 1 березня — обстріли міста почалися вже об 11-й, а на Великдень росіяни “привітали” Херсон о 10 ранку. Напевно, хотіли встигнути, поки люди ще були в церквах.
Поправляємо броніки, надягаємо шоломи та ідемо перечекати в магазині, де продавчиня найбуденнішим у світі голосом каже: “Та можна, почекайте, тільки від вікна відійдіть”. І продовжує складати товар у пошарпаний пакет в руках літнього покупця.
Через пару секунд звучить ще один вибух, цього разу далі. Відстань до лінії зіткнення настільки мала, що часто не зрозуміло: це “наші” чи “по наших”.
Проїжджаючи по останньому кільцевому перехрестю перед річкою Кошовою, дивлюсь праворуч на вулицю Острівську. Вона веде у найбільш небезпечний район Херсона, так званий “Острів”. Людей там залишилось дуже мало, міський транспорт не ходить, і далеко не кожен водій фури з продуктами або гуманітаркою погодиться їхати “на Острів”. Згадую, як з миколаївськими волонтерами везли туди хліб у лютому, і на безлюдній вулиці в єдиному відкритому магазинчику у торговому ряді чоловік продавав рибку. Цікаво, скільки йому вдалося продати?
Через годину, десь опівдні, продавця риби на вулиці вже не було, а у повітрі залунали постріли. За розкладом, що тут іще додати.
З KoridorUA ми не переїжджаємо через міст, натомість прямуємо до гуманітарного штабу в Корабельному районі. Там на нас чекає пані Людмила — військова капеланка та волонтерка.
“Сюди у Корабельний район доїжджають менше, ніж в інші райони. Тож ми взялися за прийом та видачу гуманітарки,” — розповідає вона і одразу питає, де машина, скільки хлопців відправити на допомогу з вигрузкою, і кому з нас чай, а кому каву?
Чоловік Людмили служить в ТРО та дислокується в Антонівці. На свято отримав вихідний, і тому на кухонному столі стоїть букет свіжих квітів.
“Я сам звідси, з лівого берега. Декілька днів тому до мого будинку заселились орки… Уявляєте, цілий рік простояв, а тепер заселились! У мене там досі є родина, онуки та племінниця,” — очі кремезного чоловіка червоніють та наливаються слізьми, а він посміхається. — “Сьогодні свято таке, дякуємо, що заїхали!”
Важко і неприємно відмовлятися від святкового обіду, на який запрошують привітні херсонці.
“Можливо, наступного разу… І точно після перемоги!” — вибачаємось ми перед Людмилою та пояснюємо, що мусимо їхати на наступні точки. Це правда, але також правда і те, що працює правило: не затримуватись у небезпечних локаціях довше необхідного.
Через 10 хвилин Марина виносить пакунок, а в ньому домашній обід із собою.
Капучино у трьох кілометрах від ворога
Наступна зустріч — організаційна. KoridorUA працює адресно, і тому знайомиться з головами громад і волонтерами, які знають потреби на місцях.
Звідси і знання мови. Ріхард і Матоуш, котрі вирішують основні операційні питання, і чиї телефони не замовкають, уже вільно володіють українською, а нові волонтери починають з основ: “бронік“, “гуманітарка“, “дякую“. У будь-якому разі, лагідна українізація проходить успішно.
Каву у Херсоні варять як мінімум у двох кавʼярнях в центрі. Але повітря тут все одно пахне війною: не відпочивають родини та друзі, столики подалі від вікон займаються першими, іноді хтось заходить переговорити у справах, швидко випити капучино, зʼїсти тістечко та вирушити далі. Ніхто не затримується.
Та і відпочивати у бронежилетах не надто зручно. Дмитро і Діна Плетенчуки нині живуть у Херсоні, де Діма очолює пресслужбу тактичної групи “Грім”, відповідальної за оборону міста. Випити кави вони також приходять у броніках. Діна спокійно пояснює: “Після вчорашнього ми вчергове подумали, що краще вдягатись. Навіть поза роботою“.
Днем раніше у Таврійському районі Херсона серед білого дня на вулиці уламки снаряду вбили маму з донькою. Дівчині було 28 років. Нам з волонтерами приблизно стільки ж, і від цього ще більш моторошно.
“Сестричка Воїна ЗСУ”
Вирушаємо до останнього на сьогодні штабу. Його називають “одним зі справжніх”, із таких, що працювали усі вісім місяців окупації.
Волонтерка Оксана зі штабу з гордістю показує металевий браслет, подаровний братом-військовим. На ньому гравіювання “Сестричка Воїна ЗСУ” та тризуб.
“Брат вчора був удома, ось подарував на памʼять. Завершує навчання, скоро на виїзд. Куди? Поки що не знаємо”.
Беремо кожен по коробці та під наглядом білого задоволеного життям кота — “головного волонтера Рафаеля”, як його називають місцеві — починаємо носити від бусика до складу, від бусика до складу. На вигрузках журналісти також стають волонтерами, адже більше рук — це більше пакунків.
Гуманітарні штаби біля лінії фронту змушені маскуватись, а пункти видачі допомоги у Херсоні розкидані по всьому місту. Волонтери на місцях стараються організувати власні мережі для видачі гуманітарки, люди згуртовуються вулицями чи кварталами та обирають відповідального, який підзвітно отримує допомогу для всіх та роздає на місцях. Головне — не збирати черги на вулицях, адже скупчення людей — це додаткова спокуса для росіян, які безперестанку атакують місто.
Ми з колегами-журналістами на вʼїзді до міста також домовляємося зняти маркери PRESS. У війні з Росією важливо памʼятати про основний принцип дії ворога: взяти Женевські конвенції, та вчинити навпаки. Снайпер застрілить журналіста, солдат випустить ракету по багатоповерхівці, командир накаже обстріляти зупинку забороненими касетними бомбами.
“Broník” і план
Організувати виїзд волонтерів до прифронтової зони — це велика відповідальність і щоденний проджект менеджмент. Коли прибуває чергова партія допомоги з Чехії, перед волонтерами стоїть низка задач: обдзвонити громади, уточнити потреби, запропонувати наявні речі та продукти, запланувати зустрічі на складах так, щоб не чекати на місцях, підготувати акти прийому-передачі.
І, звісно, імпровізувати.
“Якщо оголошують про пуск ракет у напрямку нашого руху, ми не виїжджаємо або змінюємо плани”, — безкомпромісно говорить Ріхард. Голос його незадоволений і схвильований, тому що декілька днів тому скасовувати виїзд уже було пізно — сповіщення про пуск ракет застало волонтерів на підʼїзді до села Первомайське Херсонської області.
Тоді у Кізомисі, за 7 кілометрів від Первомайського, від прильоту загинув чоловік. Нам пощастило.
“Broník” і “šolom” — обовʼязкові для кожного волонтера. Хтось має свій, хтось позичає на базі. “Це — бойова білка“, — волонтерка Анета кріпить подарований шеврон на свій бронежилет та усміхається: “Це я“.
А поки планується виїзд на завтра, в одному з робочих чатів вимальовується план на трохи більш далеке майбутнє:
Алекс: “Обовʼязково проїдемо по Антонівському мосту!”
Маргарита: “Поїдемо на Джарилгач купатись!”
Алекс: “А ще я вже готовий побачити Крим!“
*деякі імена змінені з міркувань безпеки.
Читайте також: Устецький край відправив Україні сім карет швидкої допомоги
