Коли країна живе під постійними ракетними атаками, культура перестає бути «додатком» до життя. Вона стає способом вижити — зберегти сенс, тяглість і людську гідність. Саме так описує свою роботу в Україні директорка Чеського центру в Києві Тереза Соушкова, яка наприкінці січня завершує трирічну місію.
В інтерв’ю ČTK вона розповіла, що культурна дипломатія у воєнний час має майже екзистенційне значення. Бо дозволяє говорити про те, заради чого країна тримається.
Робота в умовах війни для пані Соушкової стали щоденною нормою: події між повітряними тривогами, блекаутами, холодом і темрявою. Вона розповідає про довгі години у підвалах узимку, відсутність світла, води й опалення, постійна напруга. Наприкінці 2024 року один із російських ударів безпосередньо зачепив і Чеський центр у Києві, будівлю пошкодила вибухова хвиля, повилітали вікна. Лише випадок урятував людей: атака сталася близько четвертої ранку, коли в центрі нікого не було. Цей епізод, зізнається вона, став ще одним нагадуванням не ігнорувати сигнали тривоги.
Не зникнути в момент кризи
Головне завдання Чеського центру в Україні Соушкова формулює так «залишатися поруч». Не згорнути роботу, не зникнути з простору співпраці, а й далі системно поєднувати чеське й українське культурне, академічне та громадянське середовище. Центр, який працює в Києві з 1996 року, навіть під час війни продовжував організовувати концерти, театральні події, мовні курси, підтримувати сучасну українську культуру та спільні проєкти, що осмислюють війну й стійкість суспільства.
Одним із особисто важливих проєктів для Соушкової стали «Чеські сліди в Україні» — ініціатива, присвячена спільній культурній спадщині. За час її роботи проєкт значно розширили, додали нові об’єкти й створили мобільний застосунок. Команда центру активно працює з туристами, місцевими мешканцями та дослідниками, щоб ці історії не зникли.
Організація подій у країні, що воює, — це постійний пошук компромісів. Програми доводилося вигадувати так, щоб вони залишалися можливими навіть за умов повітряних тривог і відключень електроенергії. Іноді проєкти обривалися на півдорозі з причин, яких неможливо передбачити: уже після початку співпраці з’ясовувалося, що людина мобілізувалася й поїхала на фронт. Багато ініціатив так і не вдалося довести до кінця.
Чеський центр свідомо шукав партнерів не лише в Києві та Львові, де працює багато міжнародних інституцій, а й у регіонах, де культурних можливостей значно менше. Часто це невеликі організації, які виникають і зникають стихійно, але залишаються єдиними осередками культури для місцевих громад.
Попри всі ризики, чеські музиканти все ж приїжджали в Україну — до Києва, Львова, Чернівців, Луцька. І саме ці події пані Соушкова згадує з особливими емоціями. Зали були переповнені. Вільних місць — жодного. Українці надзвичайно цінували сам факт, що хтось наважився приїхати до них із концертом під час війни. Атмосферу на цих виступах вона називає унікальною — такою, якої не переживала раніше і, ймовірно, вже ніколи не переживе.
Культура як спосіб говорити про війну по-людськи
За словами Терези Соушкової, війна змінила і саму українську культуру. Багато митців виїхали за кордон, багато воюють на фронті. Але водночас усе більше людей звертаються до мистецтва — особливо до літератури — як до способу впоратися з травмою. Українці почали по-новому читати власну класику, бачити в ній не шкільну програму, а живу розмову про сьогодення. Твори Тараса Шевченка, написані в умовах утисків української мови й культури, знову набули гострої актуальності. Цей творчий «квас», як каже вона, вражає — але має страшну ціну, буквально виміряну кров’ю.
Формально закордонні місії в зонах конфлікту зазвичай тривають два роки. Соушкова провела в Києві три. Каже, що після такого терміну фізичне й психологічне навантаження стає надмірним, і час повертатися додому. Втім, вона не шкодує про цей час. Набутий досвід називає надзвичайно складним, але водночас глибоко людським, надихаючим і таким, що навчив її дуже багато.
Читайте також:
