“Україна стала лідером для всієї західної коаліції. Західний світ переживає друге дихання і певне переродження в плані безпеки. Будується нова безпекова архітектура світу” – Сергій Кузан, голова Українського центру безпеки та співпраці USCC. Європа та Північна Америка, українські організації та громадянське суспільство – про складові підтримки України з-за кордону читайте у розмові.
Українське громадянське суспільство мусить мати власні чіткі меседжі. Наскільки я розумію, ви працюєте з комунікацією назовні, зі зверненнями до партнерських країн. З якими країнами або частинами світу ви співпрацюєте?
Безперечно. Ми працюємо з усіма країнами західного світу, у яких є наші українські громади.
Сьогодні склалась досить унікальна ситуація, коли наше виживання залежить від підтримки Заходу та західної зброї. Вже немає проблем окремо України та Чехії, Франції, Німеччини, Сполучених Штатів тощо. Ми всі об’єднані в єдину систему перед обличчям загрози і нових викликів. Безперечно, ось ця робота з обміну інформації та комунікації – від рівня звичайних людей і аж до найвищого державного рівня – повинна відбуватися. Це фундамент, на якому базується наша стійкість.
Від того, наскільки стійку систему ми побудуємо, залежить, наскільки швидко ми закінчимо цю війну, і чи побудуємо запобіжник від нової війни східного агресора. Тому з усіма країнами ми будуємо зв’язки та військову комунікацію.
Головним чином це Європа та Північна Америка, тобто Сполучені Штати і Канада.
Чи можна сьогодні якийсь із цих напрямків визначити як більш ключовий?
Точно не можна. Не можна визначати більшого або меншого партнера.
Побутувала така думка – і вона, звичайно, є досить недалекоглядною, – що Сполучені Штати є ключовим гравцем, від якого все залежить. І що треба всі зусилля спрямовувати у Вашингтон. Якби так було, то я думаю, що Сполучені Штати не будували б коаліцію формату Рамштайн на понад п’ятдесят країн. І обійшлись би тільки своїми ресурсами та потугами: дали би більше ABRAMS, дали би більше авіації, і ми би виграли цю війну.
Але є глобальний процес – будівництво нової архітектури безпеки, яка включає в себе всі країни заходу. Дії з надання якихось видів озброєння також відбуваються синхронно. Коли є повне погодження, тоді починають приймати рішення – наприклад, про надання додаткових гаубиць. Це рішення має бути затверджено всіма країнами, і кожна надає свою допомогу: хтось надає безпосередньо гаубиці, хтось снаряди до них, хтось забезпечує ремонт, хтось обслуговування.
Після цього новий етап – надаємо танки. Про все це ідуть широкі дискусії, хтось погоджується, хтось ні, – але зрештою коаліційно приймається рішення.
Звичайно, Сполучені Штати у даному випадку – це найпотужніша економіка, не можна цього не визнавати. Але ми повинні працювати з усіма країнами для того, щоби цей коаліційний принцип прийняття рішеннь зберігався.
Чехія може бути прикладом того, чому необхідно будувати коаліцію.
Чеська Республіка вже передала Україні практично все, що могла віддати. Але ми розуміємо: у разі ескалації, Чехії також необхідно мати можливість захищатись. Тому вона має заручатись підтримкою далі в Єропі. І так кожна країна далі – у ланцюговій реакції.
Безперечно. І я більше скажу – саме завдяки допомозі країн Східної Європи, які першими відгукнулись і почали надавати нам допомогу, нам вдавалося постійно вигравати час і тримати стратегічну ініціативу на полі бою. В тому числі завдяки Чехії та наданому нею озброєнню – всім видам озброєння, починаючи від стрілецької зброї та набоїв до неї, і закінчуючи тяжкою технікою та ремонтом озброєння.
Тут дуже важливий принцип своєчасності. Чехія та інші країни Східної Європи надали допомогу своєчасно, а час на війні дуже важливий. Важливі не просто об’єми, а саме темпи забезпечення. Завдяки, у тому числі, й допомозі з Чехії ми зберігали темпи в переоснащенні та забезпечені зброєю.
Таким чином ми не допустили більшого просування російських військ і розгортання. Ми завдали [російським військами] достатньої поразки і значить, вберегли більше життів наших воїнів. Ще до того як отримали іншу допомогу, яка була би більш потужною – від Німеччини, Франції, Сполучених Штатів, – але яка прийшла би пізніше. А кожен день затримки цієї допомоги – це, звичайно, якесь просування окупаційних військ і це більші втрати для нашої армії.
Продовжуючи тему Чехії: ви приїхали до Праги на зустріч українських організацій. Чи має USCC зараз якісь партнерства у Чехії? Або ви плануєте розпочати співпрацю?
Наш основний партнер – це Європейський Конгрес Українців. Їхнє місце базування – тут у Празі, голова – Богдан Райчинець. Це наша давня партнерська організація.
Саме з такими організаціями, які вже є інституційними та які вже десятиліттями проводять свою роботу, [ми співпрацюємо]. Ми знаємо, що це не ситуативні організації, які сьогодні виникли і завтра розпадуться. Це стабільні організації, які мають свою політику та свої принципи – а це означає, що вони і надалі будуть стійкими. Що жодні впливи чи зміни суспільних настроїв не повпливають кардинально на стійкість таких організацій.
Для нас важливо серед всіх новоприбулих українців будувати саме стійкі інституції, які б закладались не просто на роки, а на десятиліття. І тоді жодні російські впливи для нас уже не будуть страшні. … Ми знаємо як боротися проти російських впливів, ці знання та вміння закріплені на інституційному рівні. Тому саме будівництво таких інституцій є для нас на сьогодні ключовим питанням.
Як виглядає ваша співпраця? Це надання інформації безпосередньо з України, from the field, до Чехії?
Так, це будівництво горизонтальних зв’язків, горизонтальних мереж. Люди в кожному куточку Європи повинні розуміти, чим живуть люди в Харкові, в Запоріжжі, в Купʼянську, у найменших селах. І тоді ми будемо перебувати в єдиному інформаційному полі, і звідси вже буде [походити] вирішення наших викликів.
Хтось починає збирати гуманітарну допомогу для якогось конкретного підрозділу, і потрібно встановити контакти. Хтось каже, що може іти і лобіювати інтереси України, але “дайте актуальний меседж – що зараз потрібно?”
Тоді людина отримує інформацію, і впроваджується політика єдиного голосу. Це, до речі, феномен, який демонструють сьогодні українці. Є ніби-то багато різних ініціатив, багато різних організацій, але ми розуміємо, що у нас сьогодні війна, і всі абсолютно, – починаючи від президента і закінчуючи кожним рядовим українцем, – сьогодні говорять і просувають єдину тему: нам потрібна зброя, нам потрібно більше санкцій на Росію, і нам потрібна спільна перемога.
Тому українці і становлять таку силу, тому нас і поважають у світі.
Коли ви запрошуєте представників із європейських країн до України на виїзди деокупованими територіями, як вони реагують? Про що питають, що їх цікавить?
Кожна організація досліджує своє питання: хтось займається дітьми і викраденням дітей, хтось займається дослідженням руху спротиву, хтось – питанням допомоги постраждалим. В кожного є свої питання, але на сьогодні війна дійсно надає нам унікальну “лабораторію” кризового менеджменту. Безперечно, всі наші гості отримують цей досвід і повертаються до своїх держав та можуть по-іншому розказати, як можна жити, діяти, боротися в умовах війни високої інтенсивності.
Я думаю, що це є беззаперечно неоціненний досвід для всіх країн.
Першу частину розмови читайте за посиланням:
