Зі згоди чеського президента на захист України від російських загарбників став чеський доброволець Мілан Шврчіна. У жовтні минулого року він був поранений на фронті, а після повернення знову став до лав Інтернаціонального легіону. Тут тепер він опікується тиловою охороною та розподілом гуманітарної допомоги, зокрема, медичних засобів.
“Це символічний, але надзвичайно чудовий проект. В його лавах воюють поляки, чехи, американці, перуанці, ірландці, словом, люди з усього світу. Там є різні релігії, від християн до мусульман, але підрозділ тягне за єдину мотузку”, – описує він свою службу Чеському радіо, додаючи, що штабом і тиловою охороною, в якій він зараз служить, керують українці.
“Трохи чехословацький і сильно польський” підрозділ
Законодавство забороняє чеським громадянам без дозволу президента служити в арміях інших держав. Якщо людина входить до складу активного резерву і також є активною, то вона не може брати участь у війні. “В іншому випадку ви перетинаєте кордон, доводите, що маєте військовий досвід, а потім стаєте до лав якогось підрозділу”, – каже Шврчіна. Якщо чеський громадянин розпочав військові дії у лавах іншої армії, він може звернутися до президента по так звану аболіцію — звільнення від відповідальності. Однак у цьому разі її має схвалити також і прем’єр-міністр.
Якщо у бойових частинах часто розмовляють англійською чи, можливо, іспанською мовою, то на рівні штабу часто використовують українську. Шврчіна, який за фахом є вчителем середньої школи, також допомагає перекладати. Підрозділ Шврчіни є “трохи чехословацьким і сильно польським”.
Мотивації учасників легіону різні. Багато з них приїхали в Україну боротися за демократію. Іншим не байдуже, що там вбивають мирних жителів. “Вони дійсно пішли боронити ту землю від зла, щоб нашим дітям не довелося воювати. У цьому також є чудовий романтизм, такий, який привів Байрона на війну за незалежність Греції”, – описує він, маючи на увазі англійського поета XIX століття.
“Не варто йти через гроші”
“Насправді сюди потраплять навіть люди, які пливуть життям, шукають захоплення і хочуть швидко заробити. Але через гроші сюди йти не варто. Є люди, для яких достатньо перспективи під час тимчасового звільнення напитися і подуріти в борделі, незважаючи на ризик. Але це люди, які, як правило, підводять у найгірших ситуаціях”, – додає він.
Вчитель математики та фізики Шврчіна народився у 1988 році, за рік до “оксамитової революції”, і вже не проходив обов’язкової військової служби. “Я з’ясував, що, мабуть, мені трохи не вистачало цього. Близько місяця ми тренувалися з підрозділом, йшла додаткова підготовка. А на початку вересня ми включилися в український контрнаступ другої хвилі. Тоді ми виконували завдання у взаємодії з українською армією”, – розповідає він.
Захоплювався “парашутистами”
Свою власну мотивацію Шврчіна пояснює так: “Однією з причин було те, що в Чехії у мене немає найближчих родичів, і в той же час я перебував у активному резерві чеської армії. Тож я був готовий, відчував, що це має сенс. Мої родичі жили в Пардубицькому краї, де був такий сильний опір під час Другої світової війни, то я брав приклад із парашутистів Йозефа Ґабчіка і Яна Кубіша, які ліквідували нацистського протектора. Захоплювався бійцями, членами міжвоєнного “Соколу”, тим, що вони робили під час війни. Я багато разів запитував себе, чи варто було тоді, у 1938-1939 роках, захищатися Чехословаччині. І відповів своїм рішенням. Треба протистояти злу навіть ціною втрати контролю над тим, як для нього все обернеться. Вірити, що робите правильну справу”.
Яке оснащення отримає фронтовик? “Кожен військовий отримав шолом, бронежилет, дві торби для магазинів із кулями та аптечку. Ми також пройшли гарний тренінг з першої медичної допомоги. Українська армія в цьому дійсно професійна. Тож у нас було базове обладнання. Але людина працює в багнюці, в будь-яку погоду, взимку. Тому вам потрібно взяти із собою інші речі, щоб підвищити свій комфорт”, – розповідає чеський вчитель, який перебуває у лавах українського війська.
Не уникає підрозділ і втрат. Вони, кажуть, приблизно такі ж, як і української армії, оскільки вони виконують схожі завдання. “Навесні, в розпал російського наступу, ми, мабуть, щотижня з кимсь прощалися на цвинтарі. Це те, з чим неможливо повністю впоратися. Кожного разу, коли хтось, кого ви знаєте, помирає, вам доводиться знову і знову з цим миритися”, — зізнається Шврчіна.
“Домовляння” стануть перемогою путіна
Кажуть, що одним із способів впоратися зі смертю є робота. “Ще Перікл у своїй промові для полеглих у Пелопоннеській війні казав, що ми, хто вижив, зобов’язані працювати. Тому що інші віддали своє життя за демократію”, – додає він.
Вирішальний український наступ так і не набув очікуваного розвитку. Шврчіна визнає, що рядовий доброволець, дивлячись знизу, не може оцінити, як розвивається ситуація на фронті. Проте навіть коли зі ЗМІ здається, що нічого не відбувається, на фронті гинуть люди.
За словами Шврчіни, вдома у Чехії він не зустрічав відкрито негативних відгуків про свою службу. Та кожна людина, яка виступає проти допомоги Україні, є в певному сенсі перемогою владіміра путіна. “Він дуже хотів би вказати пальцем на Європу і сказати: “Я напав на цю країну, яка була дружньою до вас і хотіла бути європейською, я її бомблю і вбиваю там. І якщо я там досить довго вбиваю, то ви вже скажіть — давайте якось домовимося, і ви знову матимете свій комфорт”. Якби все так обернулося, то це була б перемога путіна”, — резюмує він.
Поранення і харківський шпиталь
Шврчіна у жовтні минулого року потрапив під снаряд. “Ця травма була спричинена звуком дрона. Він наближався. Наші пішли сховатися, щоб хоч трохи зелень нас прикрила. А після вибуху виявилося, що в одного товариша в ногах заплутався дріт, яким він, імовірно, підірвав гранату, яку російські війська підсадили на дереві. Мені дуже пощастило, що одна шрапнель від гранати потрапила мені в пах, а не в кістку чи велику артерію. Другий осколок пройшов через руку. Там все закінчилося трохи серйозніше, тому що удушення також спричинило пошкодження нервів. Перші кілька тижнів я не міг поворушити пальцями”, – пригадує доброволець.
Шврчіна пригадує, що коли його везли на «швидкій», то йому раптом стало ніяково. “Бо — тепло, сухо, я лежу, нічого не потрібно робити. Але потім прийде біль, і у госпіталі бачиш обличчя війни та страждання. Коли людину забирають з поля бою, вона проходить кілька ступенів — від польового госпіталю до територіального госпіталю в Ізюмі. Там було відсутнє ціле крило лікарні. Все було видно через кілька поверхів. Там мене лікували першу ніч. Наступного дня нас перевезли до Харкова. У Харкові це вже класична центральна лікарня, де людині проводять повне обстеження. Люди — в хірургічному відділенні, у всіх різні травми. Я був там, де травми були досить легкі”.
Лікарняні жарти
На певний час учать у бойових діях довелось Шврчіні довелось відкласти. Чеський доброволець зустрів у госпіталі земляка. Він втратив ногу нижче коліна від артилерійського снаряду. “Якщо можна розповісти такий анекдот. Коли ми з тим чехом зустрілися в лікарні, у нього не були ноги. А я був там із нерухомою рукою від зап’ястя, воно безвольно теліпалося. Тож він говорив, що він слюсар, і йому потрібні дві руки для роботи. А я не міг поворухнути пальцями тієї руки і казав, що для роботи вчителя мені потрібна лише одна рука, щоб писати на дошці. Тож травми розподіляються досить справедливо, і ми обоє все ще зможемо заробити на життя (сміється). Жарти повинні бути за будь-яких умов, навіть якщо над тобою літають гранати”.
Україна дуже припала до серця
Коли чеський доброволець лежав у госпіталі, про війну говорили дуже абстрактно. “Я був десь зо дві години їзди на машині від фронту, це відстань від Харкова. Тож я гостро відчував, як за дві години від мене стоять друзі, які щодня йдуть в окопи, ризикують бути вбитими або скаліченими, і мусять самі відкривати вогонь, стріляти і вбивати ворогів. У той час я також отримав звістку, що помер мій хороший друг із Польщі на прізвисько Нікі, який був дзюдоїстом. Я мав честь бути присутнім на його похоронах. Там було багато його друзів від дзюдо, з поліції, де він працював, і родичі. Тому дуже дивно, що в ЗМІ з’являються тільки загальні повідомлення з фронту, що він рухається чи не рухається. Але я завжди пам’ятаю, що ціна за те, що лінія фронту не рухається або що наступають українські війська — висока. За цим стоять конкретні люди, які відчувають війну”, – розмірковує вчитель-воїн.
Після двох місяців лікування в харківському шпиталі Шврчіна ненадовго повернувся на батьківщину. На зустрічах та у інтерв’ю ЗМІ розповідав про свій воєнний досвід. “Війна — це величезна рулетка. Над людьми постійно літають артилерійські снаряди. Насправді я навіть не бачив російського солдата”, — розповідав Шврчіна в ефірі Чеського радіо Пардубіце. Незабаром після короткого перебування на батьківщині Шврчіна повернувся в Україну, однак вже не на фронт. “Україна дуже припала мені до серця. Цього разу домовилися, що працюватиму не в бойовій частині, а в логістиці. У Чехії ми з друзями організовуємо збір коштів та матеріальної допомоги під егідою громадської організації “Медичне забезпечення”. Якщо хтось захоче відправити в Україну електростанцію, генератори потужністю від двох до шести кіловат, у нас завжди знайдеться місце у фургоні. Також ми співпрацюємо із двома некомерційними організаціями – “Сестри милосердя” та “Е-Волонтер”.
Читайте також: Єдиний, котрий вижив: Зденек зрікся родини та воює за Україну. Що каже чеський доброволець про чеських любителів рашизму та комунізму?
