7 C
Czech Republic
додомуНовиниІсторії українцівДвічі незапланована подорож: луганчанка ділиться спогадами про евакуацію та враженнями про Чехію

Двічі незапланована подорож: луганчанка ділиться спогадами про евакуацію та враженнями про Чехію

Луганчанка поділилася спогадами про початок війни, пересиджування у підвалах, важку подорож на захід кількома переповненими потягами і життя у Чехії...

reklama/реклама
ТЕКСТ: Ірина МОЛЧАН

Ірина Молчан, працівниця Луганської обласної державної адміністрації, – двічі біженка від «руzzкого міра». Вперше жінка з родиною змушена була тікати з Луганська в 2014 році, коли росіяни створили на частині Донбасу так звані ЛНР та ДНР.

Більшість держслужбовців тоді перебралися до Сєвєродонецька, який став адміністративним центром Луганської області. І ось тепер, із початком повномасштабного вторгнення Росії в Україну, жінка з матір’ю та дитиною вдруге змушена була тікати з Луганщини. Цього разу родина знайшла прихисток у Чехії.

Наше видання попросило пані Ірину поділитися спогадами про перші дні війни та довгу дорогу зі сходу України до Чехії.

Бомбосховище та підвал

Новина про визнання Росією ЛДНР викликала розмови, занепокоєння, передчуття війни… Але коли 24 лютого о 5.00 ранку прийшло повідомлення, що на роботу сьогодні не виходимо, а трохи згодом пролунали вибухи на недіючому аеродромі, я зрозуміла, що про ТАКЕ я навіть у страшних побоюваннях подумати не могла.

Усе місто, наче мурашник, не вірячи в те, що відбувається, почало готуватися – черги в магазини, аптеки, на ринках… Ніхто не хотів вірити в найгірше, люди все ще сподівалися, що все обійдеться, хапалися як за соломинку за найменшу надію…

Мама Ірини Молчан перечікує бомбардування у підвалі багатоповерхівки у місті Сєвєродонецьк. Фото Ірини Молчан.

Наша маленька родина, яка складається з трьох жінок (трьох поколінь), з’ясувала, де знаходиться бомбосховище. Ми ховалися там кілька разів, але зрозуміли, що це далеко від дому і потрібно йти по відкритій місцевості, тому вирішили сидіти в підвалі нашого будинку.

І я зрозуміла, що у підвалі мені спокійніше, що там я можу зібрати думки до купи і щось раціонально подумати. Але несподівано захворіла мама, а потім і донька… Ми вирішили в підвал більше не спускатися, а сидіти в коридорі (опалення відключили 24 лютого). Одного ранку, коли нам здалося, що обстріли не такі інтенсивні, ми вийшли на вулицю, де я почула розмову двох чоловіків, що бензин закінчується, і як далі буде, невідомо.

Слава Богу, у нас був мобільний інтернет, завдяки чому ми не були в інформаційній ізоляції й могли спілкуватися з рідними і близькими. Щоранку в повідомленнях лунало: «Привіт! Як у вас справи?» Мої однокласниці з-за кордону закликали евакуюватися, а в мене в голові думка про те, що по всій території України лунають вибухи, то як доїхати до більш-менш безпечних регіонів із самого сходу через всю територію країни? Крім цього, питанням було, як дістатися залізничного вокзалу, коли громадський транспорт не працює, а приватного автомобіля немає.

Посадка до потяга серед вибухів

Але світ не без добрих людей, завдяки їм ми дісталися до вокзалу. Поїзд мав вирушати о 9.00, а ми виїхали о 17.00. Це незабутні враження, коли вже не можеш ні повернутися додому, ні виїхати! Лунають вибухи, причому не десь далеко, а майже поруч. Жах опанував і тіло, і розум. А в голові тільки думки про те, що коли ми виїдемо, я зможу нарешті поспати (я не спала весь час з початку війни).

Люди на вокзалі у Лисичанську очікують евакуаційного потяга… Фото Ірини Молчан

Коли нам оголосили, що потяг прибуває на перон, усі люди вибігли, вже не звертаючи уваги на вибухи. Але потім пішла інформація про можливе «мінування», тому викликали саперів, які обстежили ділянку. І ось ми в благословенному вагоні, навіть у купе, нас дев’ятеро, кішка і пацюк, але ми їдемо!!!

І знову я скажу, що Слава Богу, що був мобільний інтернет, завдяки якому я шукала, куди нам їхати. Це дуже важливе питання, яке паралізує під час прийняття рішення про евакуацію. І Слава Богу, що на цьому світі є добрі люди. Я вважаю, що наша евакуація відбувалася за принципом «П’яти рукостискань»: спочатку я з’ясувала, що винаймати квартиру у західних регіонах України мені не по кишені, стала шукати інші варіанти і звертатися до всіх, хто міг би нам допомогти. Я не знаю, чи можу я називати прізвища всіх тих, хто нам допоміг, чи етично це, але я всіх знаю поіменно і вважаю їх янголами-охоронцями нашої родини. І дуже-дуже вдячна кожному з них.

Два дні у переповненому купе

Необхідно сказати, що їхали ми, не знаючи кінцевої зупинки, можливо, до Львова, можливо, до Ужгорода. Їхали, застосовуючи всі заходи світломаскування, територіями, де точилися активні бойові дії – Харківська область, Харків, Київська область, Київ, Вінниця, Житомир… У Києві до нас приєдналися ще бажаючі евакуюватися, вони вже стояли у вагоні, тому що місць у купе не було (як кадри із кіно про Другу світову війну, але, на жаль, це була реальність).

Ми доїхали до Ужгорода за 48 годин, коли у мирний час потяг доїжджає за 30. І весь цей час зі мною на зв’язку були натхненниці нашої евакуації – мої однокласниці і мій «янгол-охоронець» – Ярослав Галас, колись речник Луганської обласної військово-цивільної адміністрації, а нині – військовослужбовець 128-ї окремої гірсько-штурмової Закарпатської бригади Збройних Сил України. Він звернувся з проханням до людей, яких він знає по світі, щоб вони пошукали або надали нам прихисток. Пошук тривав буквально кілька годин, і ми вже знали, куди і до кого конкретно ми їдемо…

Чоп, знову евакуаційний потяг за кордон – до Острави й Праги, але ми виходимо посеред ночі в Оломоуці. Пана Їржі Бенеша ми бачили вперше у житті, нам було важко з ним порозумітися, але зустрів він нас з поїзда на вокзалі, наче рідних або давніх знайомих, відвіз до місця нашого проживання у містечку Штернберк Оломоуцького краю. Чесно кажучи, до цього часу я навіть не знала назв цих населених пунктів…

З мегаполісів у тихе містечко…

І ось ми вже більше двох місяців у безпеці. Звичайно нас лякає невизначеність і «що буде далі?», «як жити?», відсутність багатьох необхідних для звичайного життя речей (як з’ясувалося вже тут, ми понабирали зовсім не те, що потрібно. Але це і не дивно, збирати речі під обстрілами).

Штенберк здивував спокоєм, архітектурою та сакурами… Фото Ірини Молчан

Сьогодні ми вчимося жити в нових умовах, але завдяки Людям, яким ми зовсім чужі, ми не відчуваємо себе такими. Ми вчимо чеську мову і намагаємося переймати й наслідувати місцеві звичаї, спосіб життя, який, звичайно, нам здається дивним і незвичним. Наприклад, магазини й аптеки працюють у будні до 17.00, у вихідні до 12.00, а в неділю зовсім не працюють.

Нам пощастило опинитися в цьому мальовничому, тихому і привітному місті Šternberk, де мешкає всього 13 тисяч осіб (до цього я жила у Луганську (500 тисяч населення), Сєвєродонецьку (200 тисяч населення) – це новий досвід, я щодня відкриваю для себе нові місця, рослини, людей. Роблю багато фото, з яких не можу вибрати найкращі, тому залишаю всі. Життя триває, і я цьому дуже рада!

Я дуже-дуже вдячна тим, хто брав участь у нашій НЕЗАПЛАНОВАНІЙ ПОДОРОЖІ!

Перемога буде за нами! Слава Україні!

Читайте також: Історія мешканки міста Харкова

Також у нас публікувалося раніше: Історії українців Чехії – люди везуть страждання і страх

І у нас публікувалася історія про евакуацію з Києва до Лоун.

Приєднуйтесь до нас у соцмережах

ПОВ'ЯЗАНІ СТАТТІ
reklama/реклама