Авторка: Олена Максименко, “Новинарня“
Зденек В. на псевдо “Чех” за паспортом, відповідно, громадянин Чехії, за духом і виглядом – вікінґ, за фактом ж – понад рік воює за Україну. За його голову кадирівці призначили винагороду. Спершу Чех був штурмовиком у складі “Азову”, тепер снайпер у складі полку Калиновського. Більшість його побратимів – білоруси. Про нього розповідає видання “Новинарня“, яке вже багато років регулярно пише про захисників України та війну проти російських окупантів, а також чеське видання “Блеск“.
Ми спілкуємося в кав’ярні в Києві – у цей період Чех із побратимами проходять тренінги. Так би мовити, курси підвищення кваліфікації”. Зденек повернувся із бойових на Запорізькому напрямку, а перед тим був під Бахмутом. Зденек В. говорить химерною сумішшю української, російської і чеської, а ще – “військової” мови. Він обожнює велосипеди, риболовлю, скаутинг, любить ліс. Найкращий відпочинок для нього – пожити кілька днів самотою просто неба на природі.
“Шеф сказав, що на війну мене не відпустить, і закрив у квартирі”
До війни Зденек чим тільки не займався. Працював в особистій охороні; ставив модульні будинки; робив ремонти квартир; знімався в серіалах та реаліті-шоу, був фотомоделем; займався бодібілдінґом; складав мотори для “Боїнґів”. Мріяв служити у війську, але не пройшов психолога – забракували через татуювання. Окрім Чехії, Зденек В. жив і працював у Австрії, Польщі, Словенії, Німеччині. Після перемоги він планує залишитися тут [в Україні]. Отримати громадянство і побудувати будинок. Із глибоким і надійним підвалом.
Яка його мотивація бути тут і воювати в Україні? Зденек В. має багато друзів в Україні, рік тому мав також дівчину тут. Щоправда, вона не підтримала його рішення йти на війну. “Я був на роботі в Австрії, – згадує Чех початок повномасштабного вторгнення. – На той час займався ремонтом квартир. Слухав по радіо, як Зеленський оголосив, що просить іноземних бійців, хто може, допомогти Україні. Я повідомив на роботі, що хочу на війну. Мій бос мене не відпускав, закривав у квартирі, забрав ключ. Сказав, що нічого не заплатить, що я маю відпрацювати. Мовляв, “тут маєш холодильник із їжею, а гроші тобі непотрібні”. Але я заявив, що в суботу хочу поїхати і наступного тижня бути в Україні. Подзвонив другу-українцеві до Британії, розповів про ситуацію і про те, що в мене максимум 150 євро. Він сказав: нічого страшного, заберемо тебе. Я забрав свої шмотки і пішов”.
Ужгородська поліція
Зрештою працедавець таки заплатив обіцяне, коли зрозумів, що найманого працівника не втримати. Однак на цьому пригоди не скінчилися. Друзі обіцяли Зденеку, що одразу за кордоном на нього чекатиме машина. Однак обіцяного транспорту не було. Натомість була перша година ночі і холоднеча. “Я подивився на карту – 20 кілометрів до Ужгорода. Я просто йшов. Я ж заплатив за машину, яка мала мене забрати, але її не було. Дійшов до автозаправки – там поліція, перевіряє зі стволом до голови: хто ти? що тут робиш? чи є холодна зброя? Я сказав, що маю ніж. Приїхав в Україну воювати. Машиною відвезли мене в поліцейський відділок, певний час тримали там”.
Зрештою Чеха відпустили. Однак була комендантська година, тож не дивно, що колоритний іноземець у татухах цікавив усі наступні пости силовиків. За сім перевірок, серед ночі, Зденек таки дійшов до готелю. Але той був зачинений, і Чехові довелося чекати на вулиці до ранку. “І постійно поліція, поліція, поліція”. О десятій гість заселився.
Наступні два тижні тривали Зденекові митарства по військкоматах та спроби мобілізуватися до якоїсь частиини ЗСУ. Один із командирів пообіцяв, що візьме до себе, але очікування було марним. “Потім мої друзі з Чехії подзвонили до “Азову”, сказали, що я в Ужгороді й мене треба забрати. Я доїхав до Львова з українським снайпером. Звідти зранку мене забрали хлопці з “Азову”, – розповідає легіонер про свій перший підрозділ в Україні.
Бої в Ірпені. “Жовта” зона, що вмить стає “червоною”
За три дні Чех із новими побратимами приїхав під Київ. Якщо полк “Азов” НГУ базувався в Маріуполі, то полк ССО “Азов” (ЗСУ) був сформований 9 березня 2022 року на базі підрозділу територіальної оборони “Азов”, який, у свою чергу, почав організовуватися в Києві з перших днів повномасштабного російського вторгнення. У березні полк ОПСП ССО “Азов” брав участь у боях під Києвом.
Спершу Зденека чекав вишкіл. Тренування відбувалися з ранку до ночі. Полігон, де вони навчалися, також перебував під обстрілом, тож до ракет та інших “спецефектів” новобранці почали звикати вже тоді. “Перший мій бій був в Ірпені, – розповідає Чех. – Нам сказали, щоб ми були другою лінією, допоміжною групою. Ми йшли за солдатами, допомагали в бійових зіткненнях, а переважно просто спостерігали. Так дійшли на точку.
І там на нас почала наїжджати під*рська техніка, танк. Я в той час був стрільцем з РПГ (ручним протитанковим гранатометом). Моя робота була – знешкодити танк. Ну, не вийшло. Нас було п’ять хлопців з РПГ. Один там став “300-м” (пораненим), один “200-м” – парамедик грузинський (загинув)”. В Ірпені їх поселили в готель. Запевнили, що це “жовта” зона, більш-менш безпечно, на даху вартують двоє снайперів, тут вільно курять і відпочивають. Ворог перебував приблизно за 300 метрів. Однак дуже швидко із “жовтої” зона перетворилася на “червону”. “Я йшов у туалет – за п’ять хвилин нас оточили, – згадує Зденек обставини першого бою. – Почала приїжджати російська техніка, зразу один важкий “300-й”, снайпер – “200-й”, і почався просто пі***рєз.
Готель почав горіти
В одну кімнату влучило з танка. Я був контужений. Всюди дим – я не знав, де мій командир, не знав, де моя група. Нам сказали, що треба тікати з готелю. Командир прикривав мене з кулемета, був ще парамедик… І в той момент росіяни вже були тут. Вони були справа і зліва. Я кашляв… Треба було виходити. Я йшов другим. Кулі летіли біля голови. Зайшов у гараж, там – б/к (боєкомплект), гранати. Викурив цигарку і попив води. Але знову приїхав танк, почав цілитися по нас. Протягом 30 хвилин приїхав український танк, ми отримали підкріплення. Згодом я знайшов свого командира і свою групу”.
Надалі Чех із побратимами жив у приватному будинку, який постійно обстрілювали. Росіяни наступали вночі, українські військові з іноземними добровольцями їх розбили. Наступної ночі все повторилося. На третю ніч “орки” вже не наступали, а лише обстрілювали з мінометів і танків.
Коли помер друг…
Чех згадує свого першого загиблого: “На третій день під обстрілами загинув мій друг. Ми спостерігали за танком. Друг не пішов у дім, лишився на вулиці, в окопі. Один снаряд влучив біля окопу, другий теж. А третій прилетів у другий поверх будинку, і осколки вразили його в спину. Я скинув ствол і пішов йому допомагати. Один. Хлопці просто злякалися. Я під обстрілом заскочив до окопу, почав витягувати, дотягнув у дім, до кухні. Із парамедиками надали першу допомогу. Було багато крові. Викликали машину на евакуацію. Його доправили до медпункту – першого, другого. Там нічим не могли зарадити. Треба було їхати до третьої лікарні. І там уже він помер”.
Загалом у Ірпені під обстрілами вони провели шість ночей. У будинку не було підвалу, тож жили в душовій як у найбезпечнішій частині. Про найгарячіші бої Чех розповідає настільки буденним тоном, ніби йдеться про похід на ринок чи планування відпустки. “Нормально, спокійно”, – постійно повторює Зденек. Згадує, як вони допомагали цивільним, котрі під обстрілами йшли по воду. Згодом хлопців змінили. Після короткого перебування в Києві Чех взяв участь у боях в Бучі. За тим Зденекові В. запропонували приєднатися до полку Калиновського у складі ЗСУ, і він погодився.
Полонених волів би не брати
“Я воював у Сєвєродонецьку, у Миколаєві воював, на Запоріжжі багато, – перераховує Чех. – Найстрашніший бій був у Сєвєродонецьку. Міський бій, дуже близький. Тоді не можна було розбити підрську техніку. У противника було дві позиції. Одна – за церквою, вони там сховалися. Не можна було стріляти по церкві. І було багато будівель. Від нашої бази росіяни були метрів за 400”.
У наступному після Сєвєра місті, Лисичанську, Чех був єдиним, хто вижив із групи. Двох побратимів узяли в полон, але пізніше Зденек бачив на ворожих каналах, як цих бранців забивають металевими прутами. Після цього він дуже неохоче виконує наказ брати та берегти полонених.
АНІ РОЗМОВИ ПРО ЖЕНЕВСЬКУ КОНВЕНЦІЮ, АНІ ПРО ВАЖЛИВІСТЬ ПОПОВНЕННЯ ОБМІННОГО ФОНДУ НЕ ПЕРЕВАЖАЮТЬ ПРАГНЕННЯ ПОМСТИТИСЯ ЗА ПОЛЕГЛИХ ДРУЗІВ
Чех запевняє: багато українських військових так само воліли б не брати полонених, якби не накази командування з цього приводу. Йому не дуже хочеться згадувати пережите в Ірпені, Лисичанську чи Сєвєродонецьку. Особливо після поранення в плече. Загалом Зденек тричі потрапляв до лікарні, і двічі тікав звідти – на бойові. “Я вже звик до міського бою, до бою в селищі. Просто тут треба діяти швидко”, – каже військовий, згадуючи важку передостанню ротацію в Бахмуті.
Під час крайнього виїзду, в Запорізьку область, йому “було спокійно, там тільки осколки біля голови літали”.
“Приїжджаєш у Київ, а тут…”
Через Чехове обличчя проходить татуювання у вигляді кельтського візерунку. Про цього чоловіка багато пишуть на російських пропагандитських сайтах. Здебільшого вигадки. Зденек трохи розповідає про свої численні тату. Одне з них набите на спині, на християнську тематику. З тих часів, коли Зденек В. ще був християнином. Решта – кельтська або скандинавська символіка. А деякі татухи просто для краси, без особливого смислового навантаження.
По приїзді в Київ Чех може проводити вільний час у кімнаті на самоті, слухаючи музику і переглядаючи кілометри відео по тактиці. Або гуляти по околицях бази – благо, там небагато людей. Спроби вибратися “в люди”, в бар чи на дискотеку, виявлялися невдалими.
“Тяжко, коли в тебе на руках гинуть твої пацани, друзі, – говорить Зденек. – Ти з ними розмовляєш, смієшся, стріляєш цигарки. Планую, як жити після війни, як разом поїдемо у відпустку. Хочу пива, хочу познайомитися з дівчиною… А минає п’ять хвилин – і вони помирають у тебе на очах. І ти не можеш їм допомогти… А потім приїжджаєш у Київ, у велике місто. А тут – га-га-га! – дискотеки!.. Я розумію. То є життя, воно йде своєю чергою. Але я приїхав у Київ, і мені тут важко”.
“Найважче на війні – цивільне життя”
“Уже нічого, – зітхає Чех на запитання, що найважче дається на війні. – Найтяжче – цивільне життя. Я знаю Київ темним (навесні 2022 року – “Н”), коли тут майже не було людей, а я був тут на бойових. А потім, коли повернувся в Київ [з інших районів бойових дій] – одразу світло, натовпи, жінки, діти гуляють. Зараз кажуть – “тут війни немає”. Ну, але ж війна є, просто вона вже далеко від Києва, але є! І це важко.
БАГАТО ПОЛІЦЕЙСЬКИХ ПОГАНО СТАВЛЯТЬСЯ ДО ВІЙСЬКОВИХ
Я не кажу навіть про перевірки авто – я про те, як вони з нами ладнають. В Києві поліція поводилася дуже… некрасиво. Мабуть, тому, що поліцейські вже не мають премії, яку мали раніше. Цей досвід мені не подобається, це важкий досвід.
А так на війні нормально. Уже звик. Ти їдеш на виїзд, знаєш, що там будуть втрати. Уже не думаєш про це. Якщо можна допомогти – допомагаєш. Касети падали на мою голову, біля мене отак літали осколки (показує біля голови) – я спокійний. Просто куриш цигарку і дивишся, як падає ракета або міна. Якщо приліт по тобі, то попадає по тобі. Помирають цивільні – але що ти вдієш? Просто маєш своїх друзів, побратимів, їм треба допомагати також. Якщо я почну панікувати, психувати, то ризикую підвести і себе, і цілу групу. Тому в бою потрібно бути спокійним”.
“Кожен герой – до першого бою”
Після війни Зденек В. хотів би продовжити служити. Можливо, працювати інструктором, передавати далі військове мистецтво.
У підрозділі, за його спостереженнями, серед білорусів є люди з різною мотивацією. Є такі, що приїхали воювати за Україну і Білорусь. Є такі, для яких це більше заробіток. Є, зрештою, ті, кому просто подобається бути на війні.
“До першого бою кожен герой. А після першого бою, коли отримав пи**и, починаєш думати, чи треба тобі війна. І багато хлопців їде назад, – пояснює доброволець. – Ну, знаєш, багато хлопців люблять покрасуватися на базі чи полігоні, зробити фото для соцмереж, типу я солдат, молодець. А потім виїжджають на бій… Нащо ти їхав сюди? Перед дівчатами хизуватися? Ти ж будеш тут баластом. Я солдат, я приїхав воювати. Якщо пацани хочуть бути на базі, то хай будуть тут, хай тренуються. Але хай не розповідають, що “я офігенний солдат, я там ї*ашу”. Я так пізнав багатьох людей, іноземців. Скромнішим треба бути”.
Чех критикує новачків, які приїздять на війну, але не мають психологічної підготовки та не готові вступати в бій. “Коли починається бій, вони панікують. Тоді може початися “френдлі фаєр”. Одного разу пацани, яким ми допомагали, почали по нас ї*ашити. Я розумію, що це ті, котрі один раз були на полігоні. Але проблема не в солдатах.
Проблема в командирі
Проблема в тому, як вони ведуть ту армію. Вони розуміли, що буде війна (повномасштабна). Проблема – в тому, що одразу треба мобілізувати багато людей. Має бути бойова підготовка, психологічна підготовка, фізична. Багато добровольців приїхало. Я розумію. Але не можна взяти хлопця з блокпосту, коли він стояв там три-чотири місяці, і просто кинути його на “нуль”, – резонно розмірковує Зденек. “Потрібна підготовка на техніку, підготовка тактична, – веде далі Чех. – Бо, припустимо, тобі треба заїхати на точку. Тобі потрібно розуміти, як це зробити, куди їхати, що може статися. Багато нових пацанів цього не знають. І так гинуть самі та гроблять своїх”.
Зденек В. переконаний: значною мірою, це суто психологічна війна. “У них (росіян) багато техніки, багато ракет. Їх багато, і це психологічно впливає. Їх наступає маса, а наших 20-30 в посадці… І половина не знає, як користуватися автоматом”. На зауваження про власну підготовку і про те, що для опанування фаху снайпера потрібно добре знати математику, Чех відмахується з тим самим спокоєм: “Та яка там математика? Ось ти. Ось під*р. Ось спусковий гачок. Все!”
Чеські любителі рашизму й комунізму
“Доки в Росії будуть ідіоти, люди, які хочуть в Радянський Союз, буде війна, – переконаний Чех. – Путін не поступиться. Було багато можливостей закінчити війну, але він не хоче”.
Зі своює сім’єю Зденек обірвав стосунки – адже родичі підтримують Росію. Вони засуджували його навіть через те, що він зустрічався з українкою. “Як у тебе може бути українська дівчина, якщо ти чех?! Пошукай нормальну жінку з Чехії! З Німеччини! Навіщо тобі українка?!” – казали йому. “Ну, своєї родини я просто зрікся, – розповідає Зденек В. – Але в мене в Чехії є багато друзів, котрі мене підтримують, допомагають. Хоча були й товариші, які сказали: “Тебе більше не існує для нас”.
За його словами, у Чехії не бракує прихильників Росії, комунізму і тих, хто ностальгує за радянським ладом. Чимало його співгромадян відчувають “історичну вдячність” до росіян, мовляв, ті звільнили їх від нацистів. “Але проблема в тому, що росіяни були агресивнішими за німців, – переконаний Чех. – Вони ґвалтували, вбивали. Після війни багатьох людей забрали в ГУЛАГ. А потім сказали, що ГУЛАГу не існувало, це просто фантазії. Деякі люди скаржаться, що зараз все дорого, не вистачає грошей, а за комуністів вистачало. Хоча виїхати за кордон тоді не можна було. При комуністах не було свободи слова, не можна відкрити кафешку, магазин. Там просто був страх, як зараз в русні. Не любиш Росію – ти ніхто! Так, таких людей багато в Чехії”.
Але Зденек В. переконаний: Росія не спиниться на завоюванні України. Якщо Кремлю це вдасться, орда піде далі, і під загрозою опиняться країни Євросоюзу.
За тиждень після інтерв’ю він знову вирушає туди, де гаряче. Туди, де почувається значно краще, ніж в залюдненому Києві.
Читайте також: Із затишних Пардубиць – на фронт під Лиман: українка залишила Чехію і стала фронтовою парамедичкою
