На самому сході Словаччини, у 11-тисячному карпатському містечку Свидник, у підніжжі Низьких Бескидів та посеред Ондавської верховини, розташований, напевно, найбільший та найстарший за межами України Музей української культури. Днями він святкує своє 60-ліття перебування тут. Хоча насправді він ще старший.
У 1956 році виник Український етнографічний музей у недалеких Міжлабірцях, а з 1958 року він діяв у формі українського відділу Краєвого музею в Пряшеві, розповідає “Тижневик “Дукля”. Через два роки, у 1960 році, після територіально-адміністративної реформи та у зв’язку зі зміною характеру Краєвого музею в Пряшеві, було вирішено заснувати Східнословацький український музей у селі Красний Брід. Там почала збагачуватися його колекція, відносно успішно починає розвиватися культурно-освітня діяльність. У 1964 році, згідно з рішенням Крайового народного комітету в Кошицях, Музей української культури переїхав до Свидника, де діє й досі.
Три суб’єкти музею як перлини міста
Музей української культури у Свиднику – найстаріший національний музей Словаччини. З 2002 року він є однією з 18 організаційних одиниць провідної державної музейної установи – Словацького національного музею в Братиславі. Основною місією музею є документування та презентація культурно-історичного та соціально-економічного розвитку української національної меншини в Словаччині — від найдавніших часів до сьогодення з наголосом на її різноманітних проявах матеріальної та духовної культури. Результати науково-дослідницької діяльності музею використовуються насамперед у його колекційно-творчій, документаційній, виставковій, видавничій та культурно-освітній діяльностях.
У музеї є три суб’єкти, і всі вони варті уваги, скрізь можна дізнатися щось інше. Основна культурно-історична експозиція розміщена в «класичному» музеї в центрі міста. Кількома вулицями далі є садиба, в якій розташована галерея Дезидерія Миллого (1906-1971) — живописця і мистецтвознавця, одного із найвидатніших митців лемківського походження. А на площі 11 гектарів розкинулася найвідоміша і найбільш відвідувана етнографічна експозиція — музей на природі під відкритим небом, або скансен.
Багатюща наукова діяльність та популярний скансен
Музей у Свиднику систематично бере участь в організації, співорганізації та виконанні різноманітних науково-дослідних завдань, конференцій, міжнародних проектів, насамперед у галузі дослідження традиційної народної культури Карпат та прилеглих територій, інших заходів. Велике значення у популяризації Музею відіграє щорічний червневий фестиваль — Свято русинів-українців Словаччини, яке відбувається у недалекому амфітеатрі. Сюди регулярно приїжджають різноманітні творчі колективи, співаки, театральні гурти з різних країн, у тому числі і з України. А безпосередньо у Музеї відбувається не менш цікавий регіональний конкурсний огляд “Маковицька струна”.
Фахівці музею є авторами багатьох цінних досліджень та окремих книжкових видань. Чимало їхніх робіт опубліковано в Наукових Працях Музею Української Культури у Свиднику, які виходять від 1965 року. З нагоди 60-тої річниці заснування музею відбувається виставка фотоматеріалів, документів, видавничої діяльності та різноманітних рекламних матеріалів презентує історію та сьогодення цієї національної установи.
Тривалий час, майже 50 років, у Музеї української культури працював відомий етнограф Мирослав Сополига. З 1986 аж до 2016 року він був директором цієї установи. Відтоді Музей очолює доцент Ярослав Джоґаник, який тривалий час викладав в Ужгородському Національному університеті. «Наша найпопулярніша постійна експозиція – скансен. Щороку його відвідують тисячі людей. У нас тут півсотні споруд народної архітектури – це людські житла, церква, стайні, комори, млини, а також школа, шинок, пожежна частина. Це фактично одне село, в якому є все», – описує “Тижневику “Словенка” Ярослав Джоґаник свидницький музей.
У багатьох місцевих будинках для облаштування даху використовували будь-який доступний матеріал – у цьому випадку житню солому. З нього люди робили «кички», своєрідні зв’язані снопи соломи, якими покривали дах. Це створювало однорідну поверхню соломи, яка захищала житло людей від дощу та снігу. Звісно, через деякий час тазостегнові суглоби довелося замінити та поставити нові. Проте солома завжди була під рукою, тож із матеріалом у наших предків проблем не було.
Трьохсотлітній іконостас
Особливо цікавим експонатом скансену є дерев’яна церква з Нової Полянки. Хоча це не оригінал — він не зберігся — але за оригінальними ескізами тут збудовано вірну копію, яка детально відображає дерев’яну церкву 1766 року. «У цій копії церкви ми розмістили оригінальний іконостас, якому триста років. Він із села Праврівці. На сьогодні села вже немає, його затопило, коли будувалося водосховище Домаша», – пояснює директор музею. Іконостас — це дерев’яна стіна з іконами в храмах східного обряду, що відділяє простір для вірних від святині. Важливим елементом кожного іконостасу є царські ворота, через які може заходити лише духовенство. Іконостас багато прикрашений образами святих.
«Ікони – це найбільше багатство Музею української культури у Свиднику. Вони походять з 15-го по 18-те століття зі словацько-польсько-українського пограниччя – із західної Галичини, більшість — із місцевостей Риботичі та Львів», – продовжив розповідь “Тижневику Словенка” Ярослав Джоґаник.
Галерея Дезидерія Миллого зовсім недалеко від центральної площі у Свиднику. Найдавніша ікона — кінця XV століття. Найбільше захоплення викликає ікона Страшного суду. На ній зображено сцену зі Старого Заповіту.
Як ікони потрапили на територію Словаччини? «Вони написані невідомими майстрами – іконописцями із Західної Галичини. Оскільки ні у Свиднику, ні в околицях не було таких передових іконописців, то коли місцеві будували церкву, то зверталися до галицьких іконописців, щоб вони виготовили ікони для їхнього храму», – пояснює директор. Це були ченці, які все життя присвятили створенню ікон. «Це було дуже передове мистецтво для свого часу, вони працювали із золотом і сріблом», – додає він.
Народний художник із Кийова
Окрім ікон, у галереї представлені твори самого Дезидерія Миллого та інших митців – світського мистецтва першої половини ХХ століття, так званої закарпатської школи живопису, а також образотворчих митців північно-східної Словаччини. У галереї представлено розвиток народного та професійного мистецтва з XVI століття до наших днів.
Дезидерій Миллий був народним художником. Він народився в селі Кийов, що поблизу Старої Любовні. Вивчав образотворче мистецтво в Празі. Від 1946 року жив у Братиславі, а у 1951–1952 навчальних роках був ректором Академії образотворчого мистецтва у Братиславі. Він є представником мистецького гурту «Покоління 1909», до якого також входив Ципріян Маєрник. Наприкінці свого насиченого творчого життя він вирішив значну частину своєї багатої праці присвятити Музею української культури у Свиднику. Його роботи розташовані в репрезентативному місці, колишньому особняку кінця XVIII століття. Галерея Дезидерія Миллого була заснована у 1983 році.
Грибник знайшов бивні та зуби мамонта
Утім, не лише суто на українській культурі зосереджуються експозиції музею. Тут можна довідатися і про прадавню історію цього карпатського куточка — Низьких Бескидів та Ондавської верховини. Наприклад, про те, що в околицях сучасного Свидника жили мамонти. Хоча широкому загалу це маловідомо, але в недалеких селах Грабівчик і Доброслава знайшли бивні та зуби мамонта. «Один грибник знайшов їх у лісі, в струмку після грози. Бурхливі води допомогли землі відкрити свою таємницю», – розповідає Ярослав Джоґаник. В музеї у місті можна знайти і інші експонати – свідчення найдавнішого поселення цієї місцевості. І то вже з часів неоліту. Наприклад, сокира-молот – це молоток і сокира як єдиний інструмент, кулачні клини чи різноманітні долота.
Культурна програма і для біженців
Після початку широкомасштабної війни знайшли своє місце у музеї і новоприбулі до Свидника біженці. Тривалий час вхід до Музею для них був безкоштовним. Вони відзначають тут різноманітні заходи, наприклад, різдвяні вечірки. Допомогу у цьому надає організація “Людина в скруті”. “Ми хочемо, щоб вони відчули, що ми тут з ними, що ми підтримуємо їх. Працівники нашого музею підготували святвечірній стіл, на якому були страви, які ми традиційно споживаємо на Святвечір», – розповів про Джоґаник. – Одне приїхати із сусідньої Закарпатської області, коли контакти часті. Але зовсім інше приїхати з таких міст, як Маріуполь, Запоріжжя, коли ці люди ніколи тут не були».
«Ми готували для них традиційні страви північно-східної Словаччини. Це сливчанка, грибна катанка, капуста, все це пісні страви. Також ми пекли квасолю, карачун, тобто традиційний хліб або корж. Центральним елементом усього цього був щедрак, випечений за традиційним рецептом регіону», – пояснила менеджер з питань культури та промоції музею Людмила Ражина.
Українка Таїсія Вазягіна подякувала свидничанам, а також усім, хто їм допомагав і допомагає. “У Словаччині нас прийняли з любов’ю. Це гарне місто і тут живуть добрі люди, – сказала вона, додавши, що їй дуже сподобалася вечеря. – У нас в Україні також є свята вечеря і ми готуємо 12 страв”, – роз’яснила вона газеті Sme Korzár.
«У Словаччині живуть дуже приємні люди, які нас тепло прийняли, і ми вдячні за це. Але ми хочемо повернутися додому. Ми віримо, що прийде час, коли ми зможемо це зробити. Також ціную, що працівники музею приготували для нас такий обід і наблизили свої традиції. Нам дуже подобається їжа», – додала Ілона Слободянюк. Після вечері була підготовлена програма, яка містила розповідь про життя дітей з різних куточків України.
Старовинним приміщенням необхідні ремонти
Утім, за роки існування Музею і його історичним спорудам необхідний ремонт. На понад 30-річній будівлі вхідної частини музею під відкритим небом уже замінили дах, а внутрішні приміщення хочуть переобладнати під фондосховище. Реконструкція барокової садиби XVIII століття, де розташована галерея Дезидерія Миллого, є пріоритетом свидницького музею.
«Наразі відсутні фінансові ресурси для добудови вхідної будівлі до зони етнографічної експозиції чи музею під відкритим небом, а на ремонт пам’яток народної архітектури», – пояснив інформагентству TASR Ярослав Джоґаник.
«Музей хоче відповісти на різноманітні європейські виклики. Ми регулярно консультуємо проекти з генеральною дирекцією SNM у Братиславі, через яку також контактуємо з Міністерством культури Словацької Республіки. Актуальним питанням є надання коштів для розробки проектної документації для загальної ревіталізації особняка, або Галереї Дезидерія Миллого», – зазначив Джоґаник.
Щось латають самотужки
«Кошторис загальної ревіталізації особняка, який склала генеральна дирекція SNM, становив приблизно 650 тисяч євро на саму будівлю плюс ревіталізація парку. Це найкрасивіша і найцінніша будівля у Свиднику. Ми хотіли б бачити її не лише як галерею, а й як культурну спадщину. В ній зберігаються прекрасні картини не лише закарпатської школи живопису, а й їхніх послідовників із північно-східної Словаччини. Крім того, галерея могла б бути використана як репрезентативне місце Свидника, і це теж було б дуже цікаво для нас», – розповідає директор.
Слід відремонтувати зовнішній фасад культурно-історичної експозиції в центрі міста. У вхідну зону окремих садиб скансену через пошкоджені покрівлі протікала вода. Тому працівники музею були змушені самотужки ремонтувати мансардну конструкцію даху чи заміняти солом’яні снопи.
«В останні роки погода більш мінлива, ніж у попередні роки. Часто буває так, що ми приходимо на роботу після вихідних, а снопи соломи здуває, тече через дах, з чим потрібно негайно боротися», – підсумував Джоґаник. Вдалося відновити колесо на млині – старе вже розвалилося з часом. «Більше ми не наважуємося робити, бо на більше не маємо», – пояснив Джоґаник.
Звісно, у музеї можна помилуватися широким вибором цінних експонатів. Найкраще, якщо ви відвідаєте їх особисто. На північному сході Словаччини є чим помилуватися.
Читайте також: Російське вторгнення в Україну знищило сотні пам’ток культури
Читайте також: Де побачити художні твори українців, які творили у Чехословаччині
