Розмову вела: Катерина Кадлецова
Ми сидимо один навпроти одного на краю празької Стромовки під кронами лип і каштанів. Не вистачає тут тільки квітучої калини, національного дерева України. Сергій Жадан (48), один із найпопулярніших українських письменників і, безсумнівно, найбільш політично заангажований, кладе перед собою книжку під назвою «Інтернат». Це — щойно опублікований у чеському перекладі його військовий роман, який описує війну на сході України.
Допомагає цивільним та військовим
Минулого року війна торкнулася і його рідного Харкова. Але він так і не вибрався в безпечне місце. Навпаки, там, лише за сорок кілометрів від кордону з Росією, він організовує гуманітарну допомогу для жителів і армії, а також виступає зі своїм гуртом. Поруч із автором майже двадцяти поетичних збірок, семи романів і чимало десятків оповідань, перекладачем з німецької, англійської, білоруської та російської мов, есеїстом і громадським діячем — один із його перекладачів чеською мовою Мірослав Томек. Для видавництва «Арґо» він переклав саме “Інтернат”.
Минулого року Жадан отримав премію миру німецьких книготорговців Франкфуртського книжкового ярмарку і навіть був номінований на Нобелівську премію з літератури. Після інтерв’ю Сергія Жадана для часопису “Reflex” на шанувальників улюбленого ска-гурту “Жадан і собаки” чекають ще репетиція і переконцертні налаштування.
Чи існує ваш антигерой із роману «Інтернат», добре окреслений прототип слабака, вчитель української мови Паша?
Паша — це об’єднання рис багатьох різних людей, яких я знаю або знав. Але немає жодного конкретного Паші. Він, звісно, самобутній персонаж, але точно не типовий українець. Принаймні я на це сподіваюся.
У вашому романі, який вийшов шість років тому, Паша їде забрати свого тринадцятирічного племінника в школу-інтернат. Вона знаходиться під сильним артилерійським вогнем у захаращеному, зруйнованому місті, щойно окупованому проросійськими сепаратистами. Минулого року ви пережили бомбардування Харкова. Ви тоді згадували за “Інтернат”?
Звісно, у Харкові досі перед очима ті картини розрухи. Я сам, утім, – повна протилежність Паші, я з ним сильно конфліктую. Це не дуже поширена і не популярна творча стратегія серед літераторів, коли автор не поділяє позицію свого героя. Але я хотів показати негероїчного героя.
На відміну від Паші, ви ніколи не соромилися за українську мову, не калькулювали і не стояли осторонь під час бійок. Ще за проросійського президента Януковича ви організовували антиурядові протести в Харкові, а з перших днів минулорічного вторгнення російських військ в Україну допомагали захисникам міста. Яка ваша роль у війні зараз?
Я – гордий громадянин своєї країни і намагаюся допомогти їй, чим можу. Ми з друзями були волонтерами з моменту російської анексії Криму в 2014 році і допомагаємо як цивільному населенню, так і військовим, де це необхідно.
Для своїх двохсот тисяч підписників у своєму Твіттері ви ділитеся, серед іншого, фотографіями автомобілів, які купили для України за гроші від концертів та від донорів. Чи думали ви покинути охоплений війною Харків?
Звичайно, ні! Там моя мама живе, я теж там живу і не перестану там жити. Так, зараз ми з групою як єдине ціле десь за кордоном на концертах, тому я там не так часто затримуюся. Музика є частиною нашої волонтерської роботи – під час усіх концертів ми збираємо гроші на допомогу Україні, від квитків на концерт до виставлених на аукціоні речей. Після турне ми всі повертаємося додому, до Харкова. Адже у нас там — незакінчені справи, ми б ніколи не подумали звідти їхати.
Чи можете ви знайти розуміння для письменників чи музикантів, які продовжують творити так, ніби війни не було або їх не стосувалося?
В Україні таких людей зараз практично немає. Зрештою, я сам був настільки приголомшений у ті перші місяці після початку війни, що не міг навіть подумати про те, щоб писати чи складати… Велика кількість письменників і культурних діячів воюють чи займаються волонтерством. Або подорожують світом, поширюють інформацію про Україну, збирають підтримку. Ми всі розуміємо, що сьогодні, коли українських артистів запрошують з-за кордону, це передусім — знак солідарності із нашою державою. Щоб, скажімо, чехи могли безпосередньо дізнатися про те, що у нас відбувається, властиво доволі близько до вас.
Вас знали за кордоном задовго до актуальної війни. Передусім, ви та на покоління старші автори Юрій Андрухович та Оксана Забужко представляли українську літературу у Чехії, тут є переклади ваших книжок, ви вже були тут кілька разів гостем.
Звичайно, я люблю їздити до Праги, щоб почитати чи пограти, але цей підхід дійсно змінився. Тональність, тембр і частота запрошень з-за кордону вже зовсім інші.
Не згадувати про війну сьогодні – це розкіш, яку ми не можемо собі дозволити. І я вдячний, що ми можемо говорити про це вільно. Я вчора ходив Прагою і бачив, скільки українських прапорів майорить на ваших крамницях і з вікон, скільки українських написів на вітринах… Ви не уявляєте, як важливо для нас відчувати підтримку інших країн. Особливо важливо це було минулої весни, незабаром після початку війни. Тоді західні державні діячі говорили про необхідність припинення вогню, про те, що Україна має поступитися Росії. На наші закордонні концерти приходить багато людей неукраїнської національності, щоб підтримати нас, висловити співчуття та надати нам відваги та усвідомлення, що світ нас не забув.
У Чехії, однак, авторам зі Східної Європи дещо не пощастило — хто б із вас не написав найкращу книгу, уявний читач радше обере когось із Заходу, з культури, до якої ми радше схиляємось і до якої ми прагнемо. Ви усвідомлюєте цю несправедливість?
Хіба це не питання більше маркетинґу, ніж культурних переваг? Мені самому подобаються слов’янські культури, література, музика та кіно, вони важливі для мене так само, як англійська чи американська музика. Окей, я слухаю американський рок-н-рол від сьогоднішнього ранку — але щоб трішки покращити свою репутацію, у готелі неподалік у мене на тумбочці лежать щоденники Кафки.
Ми з вами є близькими сусідами, які повинні бути зацікавлені один в одному з багатьох причин для нашого ж блага. У нас так багато історичних, культурних, мовних подібностей і точок дотику… Але ми знаємо один про одного набагато менше, ніж про французьку, німецьку, американську культуру. Чеська література практично не перекладається українською мовою, що для мене є незрозумілим фактом і величезним жалем. Водночас коли я зустрічаю чеських авторів на книжкових ярмарках, авторських читаннях чи різноманітних фестивалях, я бачу й чую, які цікаві та привабливі книжки вони пишуть. Так чи інакше, після війни, я думаю, нас усіх чекає зовсім інша форма співпраці, в тому числі культурної. І я щиро сподіваюся, що до того часу українська держава матиме стратегічно продуману, конструктивну зовнішню культурну політику. І невід’ємною частиною нашої програми будуть переклади з літератур наших найближчих сусідів і союзників.
Ви зараз говорите так, ніби готуєтесь до ролі міністра культури.
Я говорю радше як людина, яка більше десяти років добре знає нашого міністра культури (з червня 2020 року – журналіст і політик від партії «Слуга народу» Олександр Ткаченко – прим. авт.). Адже чехи та українці, мабуть, знають один одного лише за іменами нинішніх президентів! В останні два десятиліття з польською літературою все навпаки, взаємні переклади та контакти дуже рясні.
Якщо говорити про Польщу, минулого року «Gazeta Wyborcza» визнала вас людиною року, вас номінували на Нобелівську премію… Чи не сумно, що війна допомогла зосередити увагу на вас і українську літературу в цілому?
Я б зосередився тут не на причині, а на загальній користі, яка випливає з такого стану речей. Десять-п’ятнадцять років тому сучасна українська література майже не видавалася чеською мовою. І я чудово розумію, що теперішній інтерес викликаний переважно війною. Тепер йдеться лише про те, щоб він не зник, а поглиблювався і надалі.
Також через війну ми опублікували в «Рефлексі» інтерв’ю з Валерієм Маркусем, автором українського бестселеру «Сліди на дорозі», також десантником і популярним військовим блогером. Він висловився дуже скептично: «Ця війна не закінчиться, доки на землі не ходитиме хоч один представник наших народів»…
Валерій – солдат, він бачить це прямо з окопів, крізь іншу призму. Я маю гуманітарну освіту. Я виконую іншу службу своїй країні, ніж зі зброєю в руках. Повірте, кожна війна колись закінчується. Навіть Столітня війна закінчилася. І я сподіваюся, що ця війна не триватиме століття, що мир настане в осяжному майбутньому. Не завтра, а, можливо, післязавтра, і ми всі повинні щось з цим зробити, швидко і правильно.
Російсько-українська війна – це не просто якийсь локальний збройний конфлікт. Це війна двох світів і підтвердження того, що на російсько-українському кордоні існує глибока цивілізаційна прірва. Це війна між двадцятим і двадцять першим століттями, між минулим і майбутнім. Російські наративи є імперськими, це пережиток колишньої “великої держави”, яка вже давно не існує, хіба що лише як симулякр, через історичну інерцію. Навпаки, Україна відстоює своє право на майбутнє. І воно обов’язково настане, тому що час лінійний і тече, навіть якщо російська “вєрхушка” постійно намагається його уповільнити, законсервувати, повернути назад.
Але така капсула часу є чистою утопією, як ми бачимо на диктатурах. Зауважимо, що всі тоталітарні режими намагаються заморозити статус-кво, хоча ця стратегія прирікає їх на руйнацію та розпад, як ми бачимо за Північною Кореєю, Білоруссю чи Росією. Але Валерій Маркусь має право на думку – для українських воїнів, яким довелося взяти до рук зброю, війна триватиме так довго, доки вони не виженуть останнього окупанта з нашої території, доки не повернуть нам окуповані території. Я сам — оптиміст і вірю у швидке закінчення війни.
Якщо би Ви самі отримали повістку…
… тоді я б, звичайно, пішов би воювати, я не ховаюся від бою. Я був співзасновником підрозділу «Хартія», і з гуртом підтримував їх із самого початку, матеріально та іншим чином. Спочатку невеликий добровольчий батальйон став повноцінним складом Національної гвардії України – тринадцятої бригади.
Наш тривалий тур — це не спосіб втекти від війни, а спосіб принести гроші до “Хартії”. Наприклад, празький концерт ми зіграли безкоштовно. Все, що заробляємо, іде на благодійність, а саме на закупівлю ще одного-двох пікапів. Те, що ти безпосередньо не береш участі в боях і не лежиш в окопах зі зброєю в руках, не означає, що ти недостатньо любиш свою країну чи щось робиш не так. Ви самі маєте усвідомити, як ви можете найбільш ефективно допомогти своїй країні, де ваше місце. Українські бізнесмени, які зуміли зберегти свій бізнес, працевлаштувати людей і можуть виплачувати їм зарплату, виконують таку ж важливу роботу, як і військові командири. Сорок мільйонів людей не можуть воювати – нас усіх хтось має взувати, одягати, годувати. І я говорю це не на захист себе чи інших людей, які не воюють на передовій.
У нас у Чехії ситуація в Україні іноді розділяє людей – жменька ренегатів стала на бік росіян. Чи часто у вашому житті зустрічаються прихильники агресора?
В Україні такий злам відбувається ще з 2014 року. Як житель найсхіднішої частини України, я знаю стільки історій про те, як друзі припинили спілкування через різні думки щодо ролі Росії у війні, посварилися брати і сестри, шлюби розлучалися! З одного боку воює батько, з іншого – син, протистоять один одному старі друзі в різних формах. Та війна страшенно боляче торкнулася доль сотень тисяч родин. Росіяни люблять називати її громадянською. Але це — нісенітниця, адже ми — два різні народи. Вони просто звикли до того, що ми довгий час були колонією, залежною від ласки їхньої метрополії, наші долі переплелися із примусу.
У деяких з нас досі є друзі в Росії, багато хто робив там бізнес. До 2014 року, до початку бойових дій на Донбасі, я сам багато друкувався в Росії. У мене там було видано багато книжок, я спілкувався з багатьма письменниками, з більшістю з яких я давно вже не спілкуюся. На початку війни, відразу після Майдану, група провокаторів сильно побила мене бейсбольними бітами. Я потрапив до лікарні, але відтоді ніхто не наважувався нічого зробити. Росіян я, мабуть, не цікавлю як письменник – вони не вірять, що якась українська культура існує. Однак це — лише і тільки їхня проблема.
Читайте також: Розпочався фестиваль “Світ книги”: Сергій Жадан представить “Інтернат” та виступить із гуртом
