14.7 C
Czech Republic
додомуВідеоУкраїнці про війну: "Не очікувала, що можу так сильно боятися"

Українці про війну: “Не очікувала, що можу так сильно боятися”

Ми продовжуємо документувати історії українців.

reklama/реклама

24 серпня українці не тільки святкували День Незалежності та зізнавались у безмежній любові до своєї країни. Ми згадували страшний ранок 24 лютого. Пройшло півроку з того моменту, як розпочалась повномасштабна війна росії проти України. Ми продовжуємо серію “Українці про війну”, де українці розповідають свої історії війни.

Редакція ProUkraїnu зустрілись з киянкою Вікторією Бубир. Вона, як і більшість українців, до дрібниць пам’ятає, як війна увірвалась в її мирне щасливе життя. Вибухи, руйнування планів, бажання врятувати найближчих, розгубленість, розпач, евакуація і невгамовне бажання повернутися додому… Дивіться свіже відео “Українці про війну”.

Вікторія Бубир, м.Київ

“24 лютого – день, який вже ніколи не забудеш у своєму житті. До цього часу у мене було багато планів. Я хотіла здати на права. Мені залишалося практичне заняття і складання іспитів. Дуже чекала цього дня. Також були плани поїхати подорожувати на початку березня, мала квитки. Були плани на подальше життя…

Пам’ятаю, мене розбудила мама, сказала, що чутно вибухи. Перевірила телефон і побачила сповіщення від друзів: “Віка, почалась війна”. Звичайно – шок, тому що ми не вірили, що це станеться. Що дійсно буде повномасштабне вторгнення. За декілька днів до вторгнення, пам’ятаю, тато подзвонив: “Віка, ти маєш виїхати”. У мене якраз тоді квитки були до Італії на 2 березня. Тато казав: “Тобі треба зараз виїжджати, тому що буде вторгнення”. Відповіла: “Та ну, тату, ти що? Все буде нормально. Не хвилюйся, не переживай, все буде норм”.

“Було напруження, але віри, впевненості, що станеться катастрофа – ні”.

У нас були наготові вода і светри. Тому що, звісно, ми чули, рекомендації, що потрібно валізку першої допомоги мати завжди із собою. Але, знову ж таки, у нашому випадку це не була готова валіза на випадок – схопити і тікати. Ми кинулись її збирати. Я живу з мамою, тому ми удвох почали готуватись, паралельно спілкувалися з друзями, питали, як вони, де вони. Весь час було таке враження, що трошки перетерпіти і далі все буде окей. А далі почалося більше тривожних новин. І ми вирішили піти в найближче бомбосховище.

Біля нашого дому найближче бомбосховище – це підземна парковка. Приміщення під землею. Воно не було придатне для тривалого перебування людей, особливо, дітей чи людей похилого віку. Але, коли ми туди спустилися, там було багато людей з навколишніх будинків, багато дітей. А також на той момент багато людей просто приходили, забирали машини, кидали всі речі, які могли зібрати і виїжджали. Там було холодно, була зима. І тривалий час важко було знаходитись. Тому вирішили піднятися додому. Ми живемо на десятому поверсі, це була одна з причин, чому ми вагалися.

Бомбосховище. Київ / фото Вікторії Бубир

Ми піднялись нагору, побули вдома, потім знову, через деякий час, спустились вниз. У нас ще кішка, ми її постійно тягали з собою. Все більше було тривог, багато було повідомлень про якісь вибухи, групи, які атакують Київ, прориваються. Вночі, десь близько четвертої ранку, ми були вдома, збиралися повернутися знову в бомбосховище. Пам’ятаю момент – ми з мамою вийшли на балкон і почули дуже-дуже-дуже сильний шум. Як ми зрозуміли потім, це військовий винищувач пролетів. І вибухи дуже сильні, дуже гучні у будинку, мабуть, 150-200 метрів від нашого. Це було настільки страшно, важко навіть уявити, що ми відчули, ці почуття. Було настільки страшно, що ми просто кинули все, схопили кота і вибігли назад до бомбосховища.

Думаєш, що ти сильна людина, можеш витримати багато чого, можеш контролювати свої емоції, тримати свій розум холодним. Але, коли щось таке трапляється, ти просто не готовий до цього. Твої власні думки, реакції можуть тебе вразити. Я не очікувала, що можу наскільки сильно боятися. Забути про все, окрім першого відчуття: треба кудись тікати.

фото Вікторії Бубир

Як проходила евакуація?

У всіх було відчуття: чекаємо, що це все закінчиться, оголосять, що все – можна виходити, небезпека минула. Але новини все були гірші. На той момент я, мама, кіт і моя подруга, яка жила неподалік, разом об’єдналися і вирішили виїхати за Київ, в Полтавську область. Ми вийшли на останній станції і просто ловили людей, які могли б нас підібрати і підвести, куди тільки можна. Чоловік зупинився, спитав, куди нам, найближче місце. Ми сказали: “До Пирятина”. Відповідає: “Так, сідайте”. І він так погнав. Було трошки страшно, тому що він давив на педаль газу дуже сильно, звісно всі в тривозі були, він повідомляв, що вже деякі на нашому шляху можуть бути проблеми. Їхали об’їзними шляхами, Бориспіль об’їжджали повністю, це летовище, місце підвищеного ризику.

Так він нас підкинув до Пирятина. Там вже ми добирались до нашого міста. Вирішили залишитися на певний час, там мій батько живе постійно. Після Києва ми залишились там. У мене хлопець в Італії, ми часто зідзвонювались, він дуже переживав за мене, сходив з розуму в цій ситуації. Казав: “Ти маєш приїхати”. Але звісно покинути батьків було дуже важко.

Евакуація
Евакуаційний потяг. Людей так багато, що сплять в загальному коридорі вагону / фото Вікторії Бубир

Мої батьки сказали: “Ми нікуди не поїдемо, але ти маєш виїхати, 100 відсотків”. Наважитись на це було неймовірно складно. Кидати батьків було дуже-дуже боляче. Коли я виїхала з України до Італії перші тижні – це був просто шок. Коли потрапляєш в країну, де все нормально, люди насолоджуються життям, все добре. І ти просто не віриш, ти ходиш і думаєш: “Боже мій, вони веселяться, їм так класно, вони живуть своїм життям. А в моїй країні люди страждають. У людей немає води, їжі, немає опалення і немає певності, чи доживуть вони до завтра”. Це такий шок, ти входиш в депресивний стан, зосереджуєшся на своєму, продовжуєш перевіряти новини. І потрібно багато часу для того, щоб перейти з цього стану в інший, коли ти вже приймаєш ситуацію в своїй країні, якою вона є зараз. І намагаєшся зробити все можливе, щоб якось допомогти зі свого боку.

Я почала допомагати людям, які приїжджали з України в Італію. Ми ходили допомагали з моїм хлопцем з перекладами. Також я продовжувала працювати і платити податки в Україні. Оскільки це дуже важливо, підтримувати в цьому плані. І звісно неймовірно важливо підтримувати донатами. Ті люди, у яких є робота, можливість. Також дуже важливо доносити інформацію щодо ситуації в Україні і підтримувати в інфополі рівень висвітлення ситуації в нашій країні. Тому що люди звикають до цього. Пояснювати: “Будь ласка, підтримуйте, не мовчіть, пам’ятайте про нас і донатьте. Можна донатити в різних напрямках, головне – не переставати це робити”.

Вікторія Бубир

Чого бажаєте в День Незалежності?

Дуже хочу додому, дуже хочу побачити батьків. І дуже хочеться спокійно випити кави в Києві. З’їздити до Одеси, у Крим. Дуже сумую за Кримом. Хочеться в Україну. Звісно, війна закінчиться. Ми віримо в ЗСУ, віримо в те, що ми виженемо цих окупантів. І Україна знову буде такою, як вона була ще до 2014 року, щодо своїх меж. Ми будемо відновлювати свою країну. Розумію, що це не швидкий процес, це займе дуже багато років. Але ми любимо свою країну, вона прекрасна, вона чудова! Дуже багато людей зараз, які звикають до життя в інших країнах і жаліються: “Боже мій, піти оформити якісь документи стільки часу займає. В Україні це раз-два, у нас є ДІЯ. Наскільки це класно, наскільки ми прогресивні. Наша країна чудова, наші люди чудові! І ми достойні того, щоб бути вільними, незалежними і насолоджуватися життям в нашій рідній країні!

В рамках проекту “Українці про війну” читайте також:

Херсон в окупації: нестача продуктів, ліків і постійна загроза життю

Харків став більш проукраїнським ніж Львів

Як щасливе життя пані Ганни вмить змінилось єдиним бажанням – ВИЖИТИ

“Завтра” може не бути, тому цінності змінилися

“Українці про війну” можна дивитися на нашій сторінці YouTube.

Приєднуйтесь до нас у соцмережах

ПОВ'ЯЗАНІ СТАТТІ
reklama/реклама