Яким було Закарпаття майже сто років тому? Яким цей край побачили громадяни тодішньої Чехословаччини? Та чим ці кадри цінні для сучасного глядача?
Національний кіноархів Чехії поділився унікальними кадрами Закарпаття 1920–1930-х років, яке тоді було частиною Чехословаччини. На них можна побачити Ужгород, Карпати й маленькі гірські села, дерев’яні будинки та церкви, роботу лісорубів, щоденний побут і традиції місцевих жителів. Одні стрічки романтизували край, інші показували його бідність і складні умови життя. Разом вони стали своєрідним візуальним архівом епохи.
Закарпаття міжвоєнного періоду залишило помітний слід у чеській культурі та кінематографі. У 1919–1939 роках край входив до складу Чехословаччини, а тому чеські кінематографісти, письменники й документалісти отримали можливість безпосередньо працювати тут і фіксувати місцеве життя. Сьогодні ці кадри мають особливу цінність. У той час також вживали назви «Підкарпатська Русь» та «Карпатська Україна».
Серед найцікавіших стрічок цього періоду – художні фільми «Марійка-невірниця» та «Гордубалове», а також документальні фільми «Ужгород та його околиці» і «Пісня про Підкарпатську Русь».
«Марійка-невірниця»: відоме село Колочава на великому екрані
Одним із найвідоміших фільмів, пов’язаних із Закарпаттям, стала стрічка «Марійка-невірниця», створена 1933 року.
Над фільмом працювали одразу троє відомих чеських письменників – Іван Ольбрахт, Владислав Ванчура та Карел Новий. Його сюжет розгортається в закарпатській Колочаві.
Головний герой Петро втрачає будинок після удару блискавки. Разом із дружиною Марійкою він починає будувати нову хату. Оскільки Петро змушений заробляти на життя важкою роботою в лісі, допомагати йому приходить молодий сусід Данило. Поступово між Данилом і Марійкою виникають близькі стосунки, які зрештою призводять до трагічної розв’язки.
Особливість фільму полягає в тому, що звичайні мешканці Колочави стали не лише прототипами героїв, а й безпосередніми учасниками зйомок. Професійних акторів значною мірою замінили місцеві жителі.
Мова у фільмі
Стрічка цікава і з мовного погляду. Герої говорять чеською, українською мовою з елементами місцевого діалекту, а також їдишем. Однак таке мовне різноманіття свого часу стало однією з причин, чому фільм не отримав очікуваного успіху серед чеської аудиторії.
Попри це, сьогодні «Марійка-невірниця» є цінним свідченням того, як виглядало життя в закарпатському селі майже сто років тому.
«Гордубалове»: повернення заробітчанина додому
Ще один відомий художній фільм того часу – «Гордубалове», знятий 1937 року за романом Карела Чапека.
Головний герой Юрай Гордубал після восьми років роботи в Америці повертається додому, до Підкарпатської Русі. Дорога додому триває кілька днів. Юрай сподівається побачити знайомий дім, вірну дружину Полану та люблячу доньку Гафію. Однак реальність виявляється зовсім іншою.
Фільм режисера Мартіна Фріча розповідає передусім про людські стосунки на відстані, самотність, відчуження та повернення додому. Тож сучасному українцю стрічка цікава не лише своїм зв’язком із Закарпаттям, а й темами, які порушує.
Є, щоправда, важлива деталь: хоча дія історії відбувається на Підкарпатській Русі, сам фільм знімали не там. Карпатські пейзажі для зйомок знайшли в гірському селі Шум’яц у центральній Словаччині.
Тож «Гордубалове» показує радше художній образ Закарпаття, створений чеським кінематографом, ніж документальну картину регіону.
Ужгород 1922 року: місто на початку нової епохи
Значно ближчим до історичного документа є німий фільм «Ужгород та його околиці», створений у 1922 році.
Стрічка складається з кадрів, які супроводжуються титрами, і дозволяє побачити Ужгород на самому початку періоду перебування Закарпаття у складі Чехословаччини.
У кадрі з’являються річка Уж, готель «Корона» (тепер торговий центр), Резиденція єпископа в Ужгороді, Ужгородський Хрестовоздвиженський греко-католицький катедральний собор та гімназію.
Камера фіксує не лише міську архітектуру. У фільмі можна побачити святкування Дня виникнення незалежної Чехословацької Республіки, військовий парад і богослужіння. Є також кадри роботи кухні, яка забезпечувала харчуванням бідних мешканців міста. Особливу увагу привертають сцени з життя ромської громади.
Для сучасного глядача такі кадри мають майже археологічну цінність. Вони дозволяють побачити місто не через старі фотографії чи описи, а в русі – його вулиці, людей, транспорт, архітектуру та повсякденне життя.
«Пісня про Підкарпатську Русь»: романтика Карпат і сувора реальність
Інший погляд на край пропонує документальний фільм «Пісня про Підкарпатську Русь», створений режисером Їржі Вайсом у 1937 році.
На початку стрічки звучить поетичний текст чеського режисера, сценариста та письменника К. М. Валло, який декламує актор Владімір Шмерал. Його супроводжує музика композитора Їржі Срнки та кадри карпатських пейзажів. «Без кінця гори, без кінця туман, без кінця праліс, де гине дерево, де смерть пахне тінню…».
Гори, туман, ліси, річки, дерев’яні будинки та церкви створюють майже романтичний образ краю. Закарпаття постає як далека гірська територія, надзвичайно мальовнича й водночас загадкова.
Проте за красивими пейзажами поступово проступає інша реальність. Фільм показує важку щоденну роботу зі сплавом дерев, бідність, складні умови життя в горах, де люди відрізані від міст, і людей, чиє повсякдення значною мірою залежало від природи. Також стрічка показує окопи часів Першої світової війни, яку згадують місцеві.
Саме це поєднання романтизованого образу Карпат із реаліями життя робить стрічку особливо цікавою сьогодні.
Яким постає Закарпаття у цих фільмах?
Передусім у цих фільмах постають гори та природа. У кадрі постійно з’являються ліси, потоки, полонини, дерев’яні будинки та церкви. Карпатський ландшафт стає не просто тлом, а одним із головних героїв.
Водночас кіно показує щоденне життя людей. Можна побачити важку працю в лісі, сільський побут, приготування їжі, релігійні традиції та способи спілкування.
Зокрема, збереглися кадри ритуалів, які сьогодні допомагають краще зрозуміти побут тогочасних українців: молитви перед їжею, традиційне привітання «Слава Ісусу Христу! – Слава навіки Богу!», свята та повсякденні обряди. Помітною деталлю є й одяг. На багатьох кадрах мешканці Закарпаття носять вишиті сорочки.
Але ці фільми не приховують і складні сторони тогочасної дійсності. Поряд із мальовничими краєвидами камера фіксує важкі умови життя, небезпечну фізичну працю та ізольованість частини гірських поселень від великих міст.
Кіно як пам’ять про спільне минуле
Минуло майже сто років, але ці кадри й сьогодні дозволяють побачити Закарпаття таким, яким воно було в часи Першої Чехословацької Республіки.
Звичайно, художні фільми не можна сприймати як точну фотографію історичної реальності. У них є авторське бачення, романтизація та художня вигадка. Документальні стрічки також показують лише окремі моменти й не можуть розповісти всю історію регіону.
Проте разом вони створюють цінний візуальний архів.
На старій плівці оживають міста й села, яких у такому вигляді вже не існує, люди, чиї імена давно забуті, традиції та щоденні ритуали, які з часом змінилися.
Майже сто років тому українці та чехи жили в одній країні, хоча говорили різними мовами, мали різні релігійні традиції та культурний досвід. Сьогодні ці старі кінокадри нагадують про той спільний період і водночас показують, наскільки різноманітним було життя Закарпаття.
Матеріал підготовлено громадською організацією ProUA в рамках програми «Підтримка поширення та доступу до інформації мовами національних меншин» за підтримки Міністерства культури Чехії.
Читайте також:
Українська військова «Руна» зустрілася з першою леді Чехії Євою Павловою
Реконструкція Карпатської дерев’яної церкви у празьких Кінського садах наближається до завершення
Колочава – закарпатське село, яке для чеських туристів стало “Меккою”
