Ще у 2010 році Україна для багатьох європейців фактично не існувала. Не в буквальному сенсі, а в уявленні про Європу. Саме з цього почала свою лекцію в бібліотеці Вацлава Гавела чеська україністка Ленка Віхова, яка вже багато років досліджує історію та сучасність України. Виступ був присвячений темі, наскільки «Україна:(не)бажана дитина Європи». Дослідниця докладно пояснила, як формувався український політичний народ і чому сьогодні саме Україна стала одним із ключових чинників безпеки всієї Європи.
Ленка Віхова згадала показовий приклад. Колись вона відкрила чеське перевидання книги Джозефа Конрада, де у передмові автора називали письменником, який народився «в польській частині царської росії». Проблема полягала в тому, що йшлося про місто Бердичів. На момент виходу книги у 2010 році незалежна Україна існувала вже майже двадцять років, але автор примітки її просто не згадав. «Україна була поза нашою ментальною картою», – пояснює Віхова. Вона нагадує, що історик Андреас Каппелер свого часу звертав увагу на парадокс: освічені європейці XVI-XVII століть знали про Україну більше, ніж європейці наприкінці ХХ століття.
Україна – не «неочікувана країна», а народ із тисячолітньою історією
Після початку повномасштабної війни багато хто на Заході почав говорити про українців так, ніби вони раптом з’явилися на історичній сцені у 2022 році. Ленка Віхова категорично з цим не погоджується. Вона наголошує, що український політичний народ формувався понад тисячу років. Причому йдеться не про етнічне походження, а саме про політичну спільноту людей, які протягом століть жили на цих землях, взаємодіяли з різними культурами та створювали власні форми самоврядування.
На її думку, Україна завжди була місцем зустрічі різних світів. Тут перетиналися Північ і Південь, Схід і Захід, різні імперії та культури. Українські історики навіть використовують для цього окремий термін – multifrontier, тобто простір багатьох кордонів. Саме це сформувало особливий характер української політичної культури.
Козак із хрестом і східною зовнішністю
Одним із найцікавіших моментів лекції стала розповідь про козаків. Для пояснення української історії Ленка Віхова використала зображення козака. На його грудях – хрест, символ захисту європейських кордонів і християнської цивілізації. Але зовнішність і культура вже несуть помітний вплив степу, Сходу та народів, з якими українці контактували століттями.
Саме тому, пояснює дослідниця, Україну неможливо описати просто як «Схід» або «Захід». Вона сформувалася на перетині багатьох цивілізацій. Навіть сучасна українська мова зберегла сліди цих контактів. Частина слів має тюркське походження, інші прийшли з іранських мов. Як приклад дослідниця наводить слово «майдан», яке походить із перської мови.
Особливо цікаво вона описує самих козаків через погляд європейців XVII століття. Один із французьких авторів писав про них як про людей, які одночасно були християнами, воїнами, мешканцями прикордоння і зовсім не вписувалися у звичні для Заходу уявлення.
Як українці не втратили себе після століть поділу
Одна з головних тез лекції – дивовижна здатність українців зберігати спільну ідентичність навіть тоді, коли різні частини країни століттями перебували у складі різних держав. Ленка Віхова нагадує, що українські землі протягом майже двохсот років були розділені між різними політичними утвореннями. Проте коли представники цих територій знову зустрілися на спільному сеймі після тривалого розділення, вони практично одразу впізнали одне одного як частину одного народу. На думку Віхової, саме в цьому і полягає один із найбільших феноменів української історії.
Ще один парадокс полягає в тому, що розділеність інколи навіть допомагала вижити українській культурі. Коли в російській імперії забороняли українську мову, книжки та театри, культурне життя продовжувалося на територіях Австро-Угорщини. Там створювалися наукові установи, працювали інтелектуали та формувалося середовище, яке підтримувало українську ідентичність.
Україна – це Європа
Особливе враження справляє не лише зміст лекції чеської дослідниці, а й те, з якою повагою пані Віхова говорить про українців. Вона не ідеалізує історію й не приховує складних моментів. Але постійно повертається до думки, що українська політична культура європейська за своєю природою. На її переконання, саме тому українці так поводяться під час нинішньої війни.
«Ми не є Західною Європою. Але це не означає, що ми не Європа», – цитує вона українського історика Івана Лисяка-Рудницького. І додає, що політична культура, яка сформувалася на українських землях, не переселилася свого часу до москви. Саме тому сьогодні ми бачимо таку різницю в підходах до держави, свободи та громадянського суспільства.
У словах дослідниці відчувається не просто академічний інтерес до України, а щира повага до народу, який продовжує боротися.
Україна і Чехія мають більше спільного, ніж здається
Під час дискусії пані Віхову запитали, чи можна порівнювати українську історію з чеською. Вона відповіла, що таке порівняння цілком доречне. Зокрема, обидва народи в XIX столітті проходили процес національного відродження. Саме тоді українці почали активно збирати фольклор, створювати літературу сучасною мовою та формувати модерну національну ідентичність.
Так само, як і чехи, українці тривалий час жили без власної держави. Тому обидва народи свого часу навіть потрапляли до категорії так званих «неісторичних націй» – терміну, яким у XIX столітті позначали народи з перерваною традицією державності.
Окрему увагу Ленка Віхова приділила походженню самої назви «Україна». Вона нагадала, що ця назва вперше згадується в літописах ще у 1187 році – задовго до появи московського князівства. Популярне пояснення про те, що Україна нібито означає «окраїну», вона вважає надто спрощеним.
«Окраїну чого?» – ставить питання дослідниця. На її думку, більш переконливою є інша версія. Назва може походити від слова «край», яке колись означало не периферію, а землю або країну. До речі, схоже значення це слово мало й у старій чеській традиції. Саме тому Віхова схиляється до версії, що назва «Україна» пов’язана насамперед із поняттям власної землі, а не чиєїсь околиці.
«В Україні» чи «на Україні»?
Після лекції розмова перейшла до питань глядачів. Одне із них стосувалося, як правильно казати чеською «в Україні» чи «на Україні» (це регулярно викликає суперечки). Дослідниця пояснила, що історично в чеській мові справді довго використовувалася форма «на Україні». Водночас вона звернула увагу, що в слов’янських мовах прийменник «в» традиційно використовується щодо держав, а «на» – щодо територій або регіонів.
Саме тому після початку російської агресії багато українців стали особливо чутливими до цього питання. За словами дослідниці, російська політична риторика свідомо використовувала форму, яка мала підкреслювати нібито несамостійність України.
Майже двогодинна зустріч у бібліотеці Вацлава Гавела завершилася довгою чергою запитань. Людей цікавили козаки, українська мова, русифікація, зв’язки Київської Русі з європейськими династіями, українське національне відродження та навіть мовні нюанси “що таке суржик”.
Така активність та зацікавленість аудиторії, мабуть, найкращий доказ, наскільки змінилося сприйняття України в Європі. Якщо ще п’ятнадцять років тому Україну багато хто не помічав на ментальній карті, то сьогодні саме український досвід допомагає європейцям по-новому подивитися і на власну історію, і на власні цінності та власну безпеку.
Але наскількі ж страшною ціною для українців проходить такі історичні зміни.
Читайте також:
Divoká Šárka в Празі: що спільного з українською Хортицею та що там подивитися
Вгадайте: відомий українець, якого переобирали 10 разів, росія його вбивала, а він досі дивує світ
